Олесь Бердник - Вогняний вершник

— Слухаю.

— Хто ви такий?

— Бог. Єдиний і неповторний. Творець неба і землі.

— Хто ваш батько, мати?

— Нема таких. Я сам собі батько й мати. Я од віку сущий. Ще нічого не було, як я вже був.

— Де? — запитав суддя.

— Поза часом і простором. У сучасних категоріях мислення цього пояснити не можна, — пихато відповів Єгова.

— А потім? Що сталося потім?

— Я створив світ. Небесний і земний. На небі я створив ангелів, на землі — людей.

— Далі?

— Ангели повстали. Я їх скинув з неба. Люди согрішили. Я їх втопив.

— Ви діяли злочинно, Єгова! Ви порушили закон.

— Я сам собі закон, — зверхньо заявив Єгова. — Не може ж моє творіння вказувати мені, що правильно, а що неправильно?

— Дивна логіка, — хмикнув суддя, апелюючи до присутніх. — Отже, мати чи батько мають право вбити, втопити чи мучити, закатувати своїх дітей?

— Певне, що так, — погодився Єгова.

— Мораль юрського періоду, — озвався хтось із слухачів. — Етика рептилій!

— Ти-и-хо! — сказав суддя. — Виведу! Єгово! Ви визнаєте себе винним у порушенні Космічного Права?

— Ні, — відповів Єгова. — Такого права нема. Отже, нема чого на нього посилатися. Я володар сущого і не дозволю…

— Ну, це ми побачимо, — перебив його суддя. — Сідайте! Підсудний Зевс-Юпітер!

Підвівся бородатий велетень.

— Зевс-Юпітер, син Кроноса!

— Ага. Тепер син Кроноса! А що ти вчинив зі своїм батьком?

— Та… скинув його!..

— Ай-я-яй, — докірливо похитав головою суддя, іронічно поглядаючи на усміхнені обличчя присутніх. — Як же так можна, всесильний Зевсе? Піднімати руку на батька?

— А він сам винен, — похмуро сказав Зевс. — їв дітей своїх. І мене б з’їв, якби…

— Зажди! Виправдовуватися будеш потім. Що ти зробив з Прометеєм?

— Прикував його до скелі. У дуже гарному місці. На Кавказі. Все-таки субтропіки. Я ж не прикував його, скажімо, на хребті Черського, де вічна мерзлота, а в смузі курортів Гагра — Сочі. Що йому ще треба?

— Та ти, я бачу, ще й дотепник? — здивувався суддя. — Гм, доведеться й це врахувати! За що ж ти його прикував? Адже він твій брат і помічник. Допоміг тобі втихомирити стихії, перемогти титанів.

— А навіщо він дав вогонь тим кузькам, нечисті земній?

— Себто кому? — вражено запитав суддя.

— А смертним. Людям. Вкрав на небі, поніс на землю. І тим порушив закон Олімпу. Я — єдиний цар, а він мене не запитав.

— Бо знав, що ти не дозволиш.

— Тим більше. Отже, не я злочинець, а він. Я діяв правильно і тому не підлягаю суду.

— Прометей діяв за велінням серця. Він любив людей. А любов — найвищий закон.

— Дурниці. Абстракція. За що їх любити — людей? Нікчемні, сварливі, войовничі, непослідовні. Дати такій мізерії вогонь? О Кроносе, такого безумства я не чекав від Прометея, мудрого титана!

— Навіщо ж ти сотворив людей?

— Я? — Знизав плечима Зевс. — Що я — ідіот? Ваша честь, я їх не творив. Вони самі виникли.

— З чого?

— З глини. З бруду. З амеби. З матерії шляхом еволюції…

— Ти мені баки не забивай, — грізно перебив суддя. — Нічого тут читати ази діамату. Ти не викручуйся, олімпійський владико! Кажи відверто, признаєшся, що винен?

— Ні за які гроші, — похитав головою Зевс. — Людей не творив, Прометея не приковував до скелі. Він сам себе прикував!

Слухачі засміялися. Суддя постукав молотком.

— До речі, ваша честь, — жалібно озвався Зевс, — чи можна запалити? А то антитіла вимагають свого!

— Пали, Горгона з тобою, — буркнув суддя. — Я теж запалю, бо доки з вами, богами, впораєшся… Сідай, лобуряко олімпійський, жди свого часу.

Над головами поплив сигаретний димок.

— Брама, — проголосив суддя, пихкаючи цигаркою. — Підсудний Брама!

— Я, — підвівся Брама, притримуючи піраміду на голові. — Можна, я зніму головний убір? А то незручно.

— Валяй, — махнув рукою суддя. — Нам не форма твоя, а суть потрібна. Так. Хто ти і що ти?

— Брама, член Тримурті, божественної тріади. Ще є в мене брати — Вішну і Шива. А батько — Махадева, Великий Дух.

— Ти сотворив світ для себе? Відповідай!

— Так точно, сотворив. Тільки не я, а мої слуги.

— Але ж ти велів їм?

— Велів.

— Тоді не має значення. Ідея твоя. Значить, і злочин твій. Ти повідомив братів твоїх, Шиву й Вішну, про свій намір?

— Ні. А навіщо?

— Як то навіщо? Колегіальність! А то самостійно створив світосферу, замкнув її, щоб ніхто не бачив, що і як. Мало чого ти там натвориш! Що й сам Махадева не розбереться, не впорається! Далі. Коли Шива запитав тебе про новоствореиий світ, що ти йому сказав? Ти признався?