Олесь Бердник - Вогняний вершник

— Космолінгвіст Гледіс, — відповів замість неї Торріс.

— Гледіс, — повторив Корсар, ніби прислухаючись до мелодики ім’я. — Гледіс…

Вій довго мовчки дивився на неї. Дівчині здалося, що його очі проникають до її потаємної суті, читають усе. І не страшно Гледіс, і нема ненависті в неї до злочинного Корсара.

Тільки дитяча цікавість, ейфоричне сп’яніння небувалим враженням, жадоба нового знайомства. Геть попередні думки! Те буде потім, потім! А тепер — хай відкриється для неї новий світ — нечуваний і небачений.

Корсар чомусь засмутився, на його чолі з’явилася болісна зморшка. Він глянув на товаришів, потім перевів погляд на космонавтів.

— Познайомимося, — знову озвався він. — Я Корсар. Орана дала мені це ім’я, я з радістю приймаю його. Це — мої товариші Керра і Сано. Ми представники астероїда Свободи. Проте це вже сказав вам мій учитель.

— Чому ви зупинили крейсер “Ара”? — запитав Торріс.

— Ми не дозволимо вашій планеті контактувати з іншими світами.

— Яке право лягло в основу такої сваволі?

— Космічне Право, — просто відповів Корсар. — І не сваволя, а захист далеких світів від деспотії.

— Це егоїстичне визначення. Планета мислить інакше.

— Планета не мислить, — гірко посміхнувся Корсар. — За неї мислить правитель, а в кращому разі — групка людей. Не будемо сперечатися. Ви познайомитеся з астероїдом Свободи. Ніхто не затримає вас там. Захочете — ввійдете в Спілку Космічного Братерства. Захочете — повернетеся на свою планету. Згода?

— Ми — полонені, — похмуро сказав Торріс.

— Ви — брати, — заперечив Корсар. — На цьому закінчимо знайомство. Я вимкну управління крейсера “Ара”. Ми спрямуємо його до астероїда. До зустрічі, братове! До зустрічі, Гледіс!

Він привітно махнув рукою, наблизився до стіни і щез у ній. За ним зникли його товариші. А потім неймовірний політ у порожнечі під променями Блакитного Світила.

Дівчина знеможено заплющує очі. Психіка гранично напружена. Ще трохи — і вона не витримає. Спочити, спочити б, не думати ні про що, забути про те, що було, що має статися.

Екрани “Ари” оживають. Крейсер слухняно пливе за піратським кораблем. Тільки ним тепер керує чужа воля. Космічний гігант прямує до поясу астероїдів. Поволі виростає серед зоряного безміру невелика планетка, над нею спалахують періодичні світлові імпульси навігаційних сигналів. Три яскраві фіолетові зірки.

Ще трохи — і міжзоряний крейсер легко лягає на поверхню астероїда Свободи…

Стіни крейсера втратили прозорість. Стало темно. Спалахнуло денне світло. Напружена тиша. Торріс махнув рукою, гірко усміхнувся.

— Ходімо. Познайомимося з піратським лігвом.

— Щось він не схожий на злочинця, — несміливо озвався хтось з космонавтів.

— Отруйні гади теж бувають приємні на вигляд, — одрізав командир. — Геть сентименти! Якщо ми справді маємо вільний вибір — одразу ж повернемося назад, на Орану. Такий мій наказ!

“Вільний вибір і наказ, — подумала Гледіс. — Дивне поєднання протилежних понять. Корсар незрівнянно послідовніший у своїх діях”. Подумавши так, дівчина розгнівалася сама на себе. Як легко вона піддається звабному виливу. Там, на планеті, її полонили чари Кареоса. Тут вона відкрила серце для космічного злочинця! Так не можна. Треба відкинути почуття симпатії чи антипатії. Вирішувати тверезо, логічно.

Слідом за Торрісом дівчина вийшла з корабля. Крейсер “Ара” лежав у велетенському ангарі. Сферична поверхня будівлі мерехтіла фосфоричним сяйвом, довкола було добре видно, ніби в передсвітанні. До групи космонавтів підійшов один з супутників Корсара — зовсім юний і тендітний. Він, приклавши долоню до грудей, щиро сказав:

— Ви втомилися, перехвилювалися. Вам необхідно спочити. Прямуйте за мною. Про вас потурбуються. А пізніше — зустріч із Старшими Братами.

Екіпаж “Ари” не сперечався. Космонавти рушили за провідником. М’яка рухлива доріжка довезла гостей до імлистої мерехтливої завіси, пірнула під неї. Гледіс тихо скрикнула від несподіванки. Це, певно, було енергетичне поле, непрозоре для ока.

Стежка закінчилася, і космонавти опинилися серед густого лісу. Лілові, зелені, блакитні рослини в’юнилися по химерних нагромадженнях скель, що стояли півколом, утворюючи високе склепіння. Десь там, у штучному небі, мерехтіло зеленкувате світило, промені якого були ніжні й приємні. Праворуч і ліворуч — гігантська порожнина. На ній вгадувалися звиви шляхів, масиви садів, сферичні покрівлі високих будівель.