Олег Романчук - Таємниця жовтої валізи

Юрген, який досі стояв мовчки біля каміна, мовив:

— Я був серед тих небагатьох, кому довірили транспортування підсилювача сюди на віллу. Випадково почув розмову Гартмана з якимсь типом. З неї випливало, що дослідний зразок “тета-підсилювача” збираються переправити у Швейцарію, де його мають отримати представники “нового порядку” — в них у Берні своєрідна перевалочна база, а від Айгена до кордону — рукою подати. Ваганням моїм настав кінець. Про все, що стосувалося підсилювача і махінацій, пов’язаних з ним, я розповів Герберту. Вже давно, приглядаючись до цього неговіркого інженера, я зрозумів, що з ним можна говорити відверто. Ми домовилися, що я повернусь до Айгена і зупинюсь у готелі. Герберт мені зателефонує і скаже, що робити.

— Справді, — озвався Герберт, — повірити відразу у щирість Юргена я не міг. Не відкриваючи йому своїх планів, порадив виїхати в Айген і ждати мого дзвінка. В той самий день я написав на його ім’я листа з поміткою “до запитання”. Там були інструкції для Терези і для нього. До речі, як ви вже здогадалися, це був той самий лист, з яким Юрген прийшов до моєї нареченої. Я все ще сподівався самотужки забрати валізу, але побачивши, що за мною мало не відкрито почали стежити, отож непомітно винести валі-зу від Терези не вдасться, пішов на пошту, звідки зателефонував Юргену, щоб повідомити про лист. Що сталося Далі, ви знаєте. Ми мали зустрітися в Айгені. Однак з тієї затії нічого не вийшло. Конспіратор з мене поганий. Люди Гартмана робили зі мною що хотіли. Але вони не знали точно, чи підмінив я документацію. Розмову з Юргеном вони підслухали, і той попав у пастку. Мене привезли сюди, щоб я забезпечив нормальну роботу “тета-підсилювача”. Це нас і врятувало. Наслідки настройки ви, здається, бачили самі. Підсилювач виправдав себе. Вас, напевно, здивував той факт, що поблизу вілли, як зрештою і на ній самій, нема охорони. їй теж дісталося. До завтра охоронці очуняють. Ну, а тепер нам усім треба звідси забиратись. І якнайшвидше. Скоро мають приїхати замовники з-за кордону.

— Нічого, — сказав Лютц. — Я тут з машиною, так що хвилюватися не треба. По дорозі поговоримо про ваше майбутнє. Думаю, що зможу вам допомогти.

УДакар ми прибули вранці. Ми — це чотири археологи, які ввійшли до складу геофізичної експедиції, організованої за програмою Міжнародного проекту вивчення верхньої мантії Землі. На запрошення уряду республіки ми мали провести розкопки нещодавно відкритого стародавнього міста.

Того ж дня по обіді вся експедиція вилетіла в Бамако. Там, попрощавшись із своїми друзями-геофізиками, ми пересіли в допотопний літак місцевої авіакомпанії, який доставив нас в Тімбукту, а звідти — в столицю Ахаггара — Агадес. Геофізики полетіли далі в Хартум.

Ще в Бамако Ярослав Петрович дав губернаторові Агадеса телеграму, в якій сповіщав про виліт очолюваної ним групи і просив найняти робітників і транспорт. Однак уже в Агадесі все мало не пішло шкереберть. Губернатор Майян — червонощокий, опецькуватий француз, загалом досить поступливий чолов’яга, чомусь довго не хотів видавати нам дозвіл на виїзд у район оазису Тазоле, де якраз і було знайдено залишки древнього міста. Зрештою причина зволікання нашого від’їзду стала відома. Якийсь Курт Зандер — колишній капітан, що воював у корпусі Роммеля, тепер, змінивши свій фах, із зграєю таких самих авантюристів уже тривалий час регулярно здійснює наскоки на Сахарську археологію. Досі він переховувався в горах Тібесті. Дізнавшись про стародавнє місто, Зандер вирішив погріти на ньому руки. Губернатор мав деяку інформацію про це і не хотів наражати експедицію на небезпеку. Однак після тривалих умовлянь він здався.

Окрім робітників для розкопок, до нас приєдналися люди губернатора — п’ять міцної статури зуавів, шофер нашого “лендровера” сірієць Алі і Робер Саваль, про якого губернатор Майян сказав: “Представник Інтерполу, за фахом математик, але тепер знешкоджує новоявлених “мистецтвознавців”. Цього разу його привели сюди сліди колишнього гітлерівського капітана, бо саме тут, у районі майбутніх розкопок, намічено покласти край “дослідженню” пам’ятників древніх культур з допомогою динаміту”. Ми швидко знайшли з ним спільну мову — він був дуже балакучий і веселий, як зрештою і більшість французів, яких я знав. Коли мова заходила про його фах математика, то він тільки відмахувався. Для мене знання французької мови відіграло, звісно, не останню роль у налагодженні дружніх стосунків. Незабаром я і Робер поводились як давні знайомі.