Игорь Росоховатский - Можливість відповіді

Дивна картина. Мушу весь час доводити собі, що це реальність. Така ж сама, як і той незаперечний факт, що з усього екіпажу “Омеги” лишився живим тільки я. Наодинці з чужою планетою.

Колись давно, після якогось програного змагання, Борис утішав мене: “Дарма, за всі невдачі доля в майбутньому одразу віддячить тобі одним великим виграшем”. І ось маємо — не загинув з екіпажем, якимось дивом зумів вилізти з корабля. Як кажуть, доля таки вберегла мене. Тільки для чого? Чи не доведеться невдовзі заздрити мертвим?

Взагалі-то мене не вважали щасливцем. Нічого в житті не давалося легко. І з вигляду був негарним — приземкуватим, з великою головою на короткій шиї. Кругле обличчя, товсті губи, плескатий на кінчику ніс, капловухий. Словом, такий собі сірячок, хіба що мав чіпку пам’ять. За постійний страх кепкування і коротку стрижку друзі нарекли мене “їжачком”. Я мусив завжди і в усьому самоутверджуватися, щось доводив собі і навколишнім. Може, саме тому добре вчився, інколи перемагав на математичних олімпіадах. Щоправда, посісти перше чи друге місце сил не вистачало, та в десяток найсильніших математиків школи потрапив. Ще учнем став майстром із шахів і з планерного-спорту.

Потім — факультет електромеханіки політехнічного інституту, робота на космодромі, училище космонавтів, знайомство й дружба з Борисом Корніловим, перші польоти в межах Сонячної системи, визнання. Юні вже дивилися на мене із захопленням, і я цим пишався. Згодом одружився на Олі — симпатичній, стрункій і швидкій, мов блискавка, дівчині. А через рік у нас народився син Гліб. То були щасливі, сповнені приємних турбот дні. Знову тимчасово влаштувався на космодром. Борис усе кликав у рейси, та я утримувався. Лише через чотири роки здався — полетів одразу на півтора року. Та повернувшись додому, не впізнав Гліба — він так виріс! Цілими годинами розпитував мене про космос, про кораблі. Мені було так добре й затишно дома, з дружиною та сином, що виникали побоювання: більше взагалі не захочу в космос. Тоді я ще не знав, як іще потрібні будуть мені польоти, зустрічі з небезпекою, випробування мужності й волі…

…Щонайменший порух відгукується пекучим болем в тих частинах тіла, які ще живуть. Ніколи так ясно не усвідомлював єдності життя й болю. Пересуваюсь, як черепаха, і вже встиг так зморитися, що притупився страх бути спеченим у скафандрі. Переді мною повільно пересувається тінь — незвичайна, багряно-чорна тінь, оповита сріблястим серпанком. Я, ніби сторонній, спостерігаю за людиною в скафандрі, яка повзе, скрегочучи зубами від болю. А в цей час по її тілу повільно повзе оніміння. Там, де воно захоплює нову ділянку, біль щезає, тіло стає млявим. Можна зупинитися, розпластатись — і біль щезне зовсім. Однак треба повзти, повзти й стерегтися не так болю, як “рятівного” оніміння.

Тінь майже торкнулася пагорка, скеля — зовсім близенько. Але й світило піднімається, тінь вкорочується. Вона вже майже мого зросту. Дихається набагато важче.

Десь праворуч чується шерех, і я ще раз мимоволі кидаю в той бік погляд, хоч намагався туди не дивитися. У мерехтливій хмарці, що оповила гору, проступає спотворене людське обличчя! Невже це моє відображення? Перекошений рот, божевільні очі. Але це обличчя без шолома, без скафандра, тому й здається таким неприродним і страшним тут, у цьому пеклі, і я не можу збагнути, як же воно виникло…

Стараюсь думати про інше. Пригадую, як одного дня бродили з сином — уже семикласником — засніженим парком. Довкруг — кучугури снігу. Сніг… Я прокручую в уяві ті картини, поки мені не стає прохолодніше й легше. Ось на що здатна уява. Та вона здатна й на інше… Наприклад, створити й те обличчя…

Стривай! Я гуляв із сином засніженим парком, і він розповідав мені, що вступив у гурток юних космонавтів, написав працю, яку оцінили дуже високо. А тепер, виявляється, він готує на олімпіаду креслення космічного корабля нової конструкції. Він показував його Олегові Івановичу, і той похвалив його.

Я кивав головою у відповідь на його слова, а сам пригадував, чи не той це чоловік, котрий одного разу завітав на космодром і запросив мене виступити в Палаці піонерів? У такому збігові, звичайно, нічого поганого не було, і моя слава тут ні до чого. Та я розумів, як легко переоцінити власного сина, і виправдував свою упередженість.

Наступного дня я зустрівся з Олегом Івановичем, і він підтвердив: мій син зайнятий “перспективною розробкою”. Він так і сказав “перспективною розробкою” — і, певно, дивувався, чого це я нахмурив брови. А я ж ледве стримувався, щоб не видати своєї втіхи.