Николай Анисимов - Пульс безконечності

Фільм був саме тим сурогатом видовища, яке потрібно було Селезньову для експерименту. Він не пробуджував жодних почуттів, не втамовував духовну спрагу, з якою простодушні громадяни прийшли до кінотеатру. Глядачі були потенційно настроєні на спілкування з мистецтвом, вони розкрились назустріч йому, як квіти назустріч сонцю, та замість нього засвітилась мертва дугова лампа. Таким чином утворилася грандіозна система “фільм — кінозал”, очевидно, заряджена негативно внаслідок масового розчарузання. Мінус цей зростав. Саме у цю пробоїну капітан Селезньов ударив своїм імпульсом “феєрія свідомості”.

Капітанів стимулятор діяв тепер на відстані близько п’ятдесяти метрів. Тому як тільки він клацнув тумблером, зал одразу заціпенів. Люди перестали жувати цукерки, розмовляти, кашляти — такою несподіваною, такою незвичайною була глибина наведеного переживання, яке охопило їх. Селезньов, нап’яливши на лоба свого металізованого берета, увесь напружившись, чекав.

Раптом наче шквал налетів. Стимулятор ніби розшарував психіку глядачів на всі можливі граничні стани — від повного відчаю до гомеричних веселощів. Частота імпульсу виявилась для кожного дуже індивідуальною, надзвичайно тонкою, чіткою смугою сильного почуття.

У залі плакали, кричали, обурювались, свистіли, стогнали, охали; дебела жінка, що сиділа поруч із Селезньовим, заходилась від ридання, а сусід справа качався у проході від сміху. За якусь лише мить кінозал перетворився на божевільню. Хтось пожбурив в екран портфелем. А позаду Селезньова лунало: “Та це ж шедевр!” Експансивний юнак зімлів від захоплення, а його подруга з жахом дивилася на екран… А там була та сама нісенітниця: герой переслідував свою обраницю в березовому гаю, вони пурхали між білокорих дерев, як два метелики. Світило сонечко, пілікали скрипки…

Капітан жахнувся — хвиля небувалих емоцій ототожнювалась у свідомості цих людей з широкоформатною халтурою на екрані. Ідеаліст Селезньов навіть не уявляв, що для більшості людей почуття повинно бути пов’язане з якимось об’єктом. Його стимулятор викликав дику переоцінку цінностей, він возвеличував і драматизував дрібниці. Він був, по суті, підсилювачем сурогату, носієм сурогату повноцінного емоційного життя. А ще гірше те, що під акомпанемент цього приладу на батарейках можна було прожити сіреньке, непримітне життя і бути переконаним, що воно яскраве, високе, наповнене глибоким змістом…

Зал шаленів. Селезньов сторопіло потягнувся до приладу й вимкнув його. Майже одночасно в залі спалахнуло світло. Буря пристрастей, як це було й з Кальфоновим, не вщухала, і ще довго із залу долинали схвильовані репліки.

Капітан пробирався до виходу. На душі у нього було порожньо й нерадісно. Він жив у цьому світі лише завдяки своїм утопіям. Щойно загинула одна з них, мабуть, чи не найкраща. Селезньов боявся вертатися додому, у свою моторошну (він раптом збагнув це) кімнату, під нестерпно яскраву лампу, до мертвих, бездушних каркасів стимулятора.

Він брів серед суботнього натовпу. Нікому не було діла до жодних фікцій. Був квітень, легенький вітерець доносив дим багать із парку, весна ще тільки вступала у свої права.

Селезньов сів на лаву і бездумно дивився вдалечінь. Що бачив там цей старіючий невдаха? Може, виховательку дитбудинку Ксеню Львівну, котра в далекому тридцять четвертому подарувала йому альбом? Таню, анастезіолога з медсанбату, яка так і не змогла обезболити свою відмову, коли він запропонував їй руку і серце? Розумних істот із сузір’я Лебедя? Гадаю, що нічого подібного капітану не ввижалося. Він важко дихав — дрімота вже брала його в свої обійми.

Поруч грався з цуценям хлопчик, на протилежному кінці лавки про щось таємниче шепотіли двоє закоханих. Вони дратували капітана, він прагнув повної самотності. Селезньов увімкнув стимулятор: “Зараз ви розлетитесь у різні боки, голубчики!” — задоволено подумав він. Та дивна річ: хлопчик, як і раніше, ганяв за цуценям, весело сміявся, а закохані дивилися одне на одного, не помічаючи нікого й нічого довкруг.

Капітан згадав, що реакція на поле може бути зворотною, і увімкнув по черзі “почуття вічності”, “демонізм”, “пафос”… Стимулятор не діяв на людей. Можливо, щось сталося? Селезньов зняв свого металізованого берета і тієї ж миті відчув дурний штучний пафос. Виявляється, стимулятор справний!

І тут ідеалістові Селезньову сяйнуло: очевидно, ніяке штучне випромінювання неспроможне увірватися у світ закоханих, який заповнений взаємним почуттям. Марними були намагання подіяти на хлопчика і навіть цуценя: вони обидва були щасливі, і цю радість не зрівняти зі стороннім лоскотанням центрів радості, як це робив стимулятор.