Герберт Уэллс - Невидимець

— Його конче треба впіймати, — сказав Едай. — Це — ясно.

— Але як? — скрикнув Кемп, і раптом у мозкові його зародилась сила планів. — Ви повинні почати зараз же. Мусите поставити на ноги всіх, мусите не випустити його з цієї місцевості. Будучи на волі, він пройде скрізь і скрізь вбиватиме і калічитиме людей. Він мріє про царство терору! Царство терору, розумієте? Мусите встановити нагляд за поїздами, шляхами, пароплавами. Вам повинен допомагати гарнізон. Телеграфуйте, щоб вам прислали підмогу. Єдине, що може затримати його тут, це — надія знайти книжки з власними записками, які для нього дуже важливі. Я розпошм вам про це згодом. У вас у поліції сидить такий собі Марвел…

— Знаю, — перебив Едай, — знаю. Про книги — теж. Але той бродяга…

— Каже, ніби в нього їх нема. А Невидимець певен, що вони в бродяги. І треба не давати Невидимцеві ні їсти, ні спати. День і ніч уся округа має пильнувати його: їжу треба замикати й охороняти — всю їжу, — щоб йому доводилось викрадати її. Будинки скрізь повинні бути замкнуті. О, якби небо послало нам дощі та холодні ночі! Вся округа має ловити його і таки впіймати! Кажу вам, Едаю, він — це небезпека, це нещастя. Страх і подумати, що ноже накоїтись, доки його не впіймають і не знешкодять.

— Що ж нам більше робити? — сказав Едай. — Я зараз же піду й почну все організовувати. А чому не піти б і вам? А й справді, ходім. Ми влаштуємо військову нараду, запросимо Гопса, залізничне начальство. Їй-бо, зволікати тут годі! Ходімо, дорогою ви розповісте мені все. А що нам ще зробити? Та киньте ви цей халат!

За мить вони — Едай попереду, — спускалися вже сходами. Парадні двері були відчинені, біля них етояло двоє полісменів, усе ще втупивши очі в порожняву.

— Він утік, сер, — доповів один з них.

— Ми зараз ідемо до центральної управи, — сказав Едай. — А один з вас нехай піде й пошле нам назустріч візника. Швиденько! Ну, що ще, Кемпе?

— Треба собак, — відповів Кемп. — Дістаньте собак. Вони не побачать його, зате вчують носом.

— Гаразд, — згодився Едай. — Це не всім відомо, але голстедські тюремники знають чоловіка, в якого є собаки-шукачі. Так, собаки. Далі що?

115

— Майте на увазі, — сказав Кемп, — що в ньому видно їжу, поки організм її ще засвоює. Отож, поївши, він мусить ховатись. Треба шукати скрізь — у кожному кутку, за кожним кущем. І ховати всю зброю, все, що він міг би вжити як зброю. Довго носити її з собою він не зможе. Треба ховати все, чим він міг би вражати й бити людей.

— Згода, — сказав Едай. — Ми його зловимо!

— А по дорогах… — почав був Кемп і завагався.

— Ну?

— Потовчене скло. Це, звісно, не по-людському. Але подумаймо, чого він може накоїти!

Едай присвиснув.

— У чесній грі так не роблять, — зауважив він. — Не знаю… Але потовчене скло в мене буде, якщо він зайде надто далеко…

— Він якийсь нелюд, кажу ж я вам, — додав Кемп. — Як тільки він спам’ятається трохи після цієї втечі, він почне встановлювати царство терору, — я вам кажу. Єдиний шанс у нас це — випередити його. Він сам одлучив себе од людей. Тож хай його кров упаде на його голову!

З Кемпового будинку Невидимець вибіг, очевидно, в стані сліпої люті. Дитя, що гралося біля хвіртки, було з силою піднято й кинуто вбік, так що воно аж зламало ніжку. Потім кілька годин про Невидимця нічого не було чути. Ніхто не знав, ні де він, ані що він робить. Однак легко уявити собі, як цього жаркого червневого дня біг він до пагорбів поза Порт-Бердоком, осатаніло кленучи свою жахливу долю. Розігрівшись від бігу, знеможений, він, мабуть, заховався в чагарнику біля Гінтондіна, щоб там знову зважити свої невдалі заміри боротьби проти людства. Певно і справді ці зарості стали йому притулком, бо саме там близько третьої години дня він знову нагадав про себе зловісно-трагічним чином.

Невідомо, який під той час був у нього настрій і які плани він укладав. Безперечно, його надзвичайно розлютила Кемпова зрада. Хоч нам і неважко зрозуміти причини, які спонукали Кемпа до такого вчинку, але ми можемо також уявити — і навіть не без співчуття — гнів Невидимця. Може, він знову був приголомшений і здивований, як тоді на Оксфорд-стріт, бо, очевидно, сподівався, що Кемп допоможе йому здійснити його нелюдські мрії тероризувати світ. В усякому разі під полудень він зник, і ніхто не бачив, що робив він до пів на третю. Для людства це, може, було щастя, але для нього така бездіяльність стала фатальною.