Генрих Альтов - Легенди про зоряних капітанів

…Машинально обминаючи калюжі, чоловік простував бетонною доріжкою, обсадженою присадкуватим вічнозеленим чагарником. Він дивився на головний корпус Енергоцентру і думав, що там, на пультах, стрілки контрольних приладів наближаються до риски, яка означає кінець довголітному чеканню. За Енергоцентром, у глибоких підвалах, зберігались занурені в рідкий гелій розрядні батареї. Вони були майже до краю насичені енергією. Ще ніколи ні для чого не нагромаджувалося так багато енергії. Сімнадцять років — вдень і вночі — підземними кабелями текла сюди енергія, зібрана на всіх континентах Землі.

— Чотири роки, — сказав чоловік, зупинившись біля лавки.

Вітер знехотя розхитував ліхтар, підвішений між двома стовпами. Ламана межа світла й тіні стрибала по дошках лавки. Чоловікові здалося, що тінь стоїть на місці, а лавка, наче жива істота, то поринає в морок, то відскакує назад, до світла. Чоловік погрозив лавці пальцем:

— Н-ні! Двадцять місяців…

Він не помічав, що кишеньковий радіофон давно подає сигнали. Вони здавалися чужими й далекими, ці сигнали, схожі на крик сполоханого птаха. Птах кричав голосніше, настійніше, не давав зосередитись — і чоловік урешті почув. Він дістав з кишені радіофон, покрутив регулятор наладки. На маленькому — з сірникову коробку — екрані з’явилося схвильоване обличчя чергового інженера.

— Ну? — запитав чоловік. Він не зносив, коли йому заважали думати.

— Вибачте, що я вас турбую…

— Ну? — нетерпляче повторив чоловік. Зайві слова завжди викликали у нього роздратування.

Інженер різким рухом зняв окуляри, але стримався і сказав майже спокійно:

— Вас хоче бачити секретар ученої ради академії.

— Гаразд. Передайте… будь ласка, передайте, що я на Південній алеї.

Чоловік сховав радіофон, сів на краєчок лавки і стомлено потер очі. Тільки-но він перестав думати, відразу підступила втома. Він глянув на Випромінювач (звідси було видно лише конус) і беззвучно розсміявся. Цієї ночі він розв’язав проблему, яка мучила його протягом кількох місяців. Так, у системі магнітного захисту дещо доведеться змінити. Та зате чотири роки перетворяться у двадцять місяців. Це зовсім мало: вдесятеро менше, ніж уже пройшло.

— Двадцять місяців, — сказав він, намагаючись розгледіти вершину конуса. — Але ж я придумаю ще що-небудь. Та й енергії даватимуть більше. Отож не двадцять, а тільки дев’ять… або сім…

І він раптом відчув, як лунко б’ється серце. Він завжди хвилювався, думаючи про ту мить, коли все буде готове. Але сьогодні серце билося занадто гучно. Так гучно, що він здригнувся, виразно почувши його стукіт.

Це були кроки в глибині алеї. Він обернувся, побачив жіночу постать і підвівся.

Жінка була дуже молода — набагато молодша від чоловіка, котрий чекав біля лавки. Костюм її нагадував одяг лижника. Сніг падав на чорне волосся, прибране у високу зачіску. Обличчя у жінки було м’яке, лагідне, і тому різкі зморщечки в куточках очей здавалися чужими, випадковими.

Вони зустрілися на середині алеї, під ліхтарем. Стояли за три кроки одне від одного, а по землі розгублено шастали їхні тіні.

Жінка тихо сказала:

— Здрастуй.

Він швидко відступив назад, у темряву. Потім спитав:

— Так це ти… секретар ради?

— Третій місяць, — відказала вона. — Ти не знав?

Він промовчав.

— Ми давно не бачились, — нерішуче промовила вона.

— Дев’ятнадцять років, — відгукнувся він. — Авжеж, майже дев’ятнадцять років. Це було тут. Ти… пам’ятаєш?

— Пам’ятаю. Тоді тут був пустир. Ми придумували назву… для полігона.

Жінка усміхнулась, неуважно торкнула пальцем підборіддя, і чоловік здригнувся, впізнавши цю усмішку і цей жест.

— Десь тут була річка, — продовжувала вона. — Ні, не річка — зовсім маленька річечка. Але в ній відбивалися зорі. Багато-багато зір.

— Так. Багато зір, — сказав він. — А згодом ніхто не міг збагнути, звідки взялася ця назва… Річки вже нема. Давно нема.

Вони сіли на мокру від талого снігу лавку і довго мовчали. Вона скоса поглядала на нього, але він сидів скраєчку лавки, в темряві, і обличчя його не було видно.

— Я в справі, — сказала вона, не витримавши мовчання.

— Так, — байдуже промовив він.

— Сталася катастрофа з підземоходом. Ти, звичайно, знаєш?

— Ні.

— Ти… не знаєш?

Він з досадою знизав плечима:

— Ні.

— Гаразд, — сказала вона після паузи. — Я поясню. Це експериментальний підземохід. Цілком нова конструкція. Раніше спускалися на три, на чотири кілометри. Ця машина пробилася на глибину тридцяти шести кілометрів. Передбачали, що вона дійде до сорока. Але сталася аварія. Там троє людей… Ти чуєш?