Айзек Азімов - Приманка для роззяв

— Знову те саме. Нічого цікавого.

Він уважно розглядав останні кольорові фотознімки подвійної зірки Лагранж, але залишався геть байдужий до їхньої краси. У порівнянні з земним Сонцем Лагранж-І був менший розміром, але мав більшу температуру. Він сяяв на знімку блискучим зелено-голубим смарагдом в оточенні жовто-зеленого перлинного полиску від золотої оправи. На вигляд зірка здавалась не більшою за горошину. Майже поруч з Лагранжем-І (так видавалося на фотографії) світився Лагранж-ІІ. Зараз він займав у просторі таке положення, що на знімку був удвічі більший за Лагранж-І. (Насправді його діаметр становив лише 4/5 діаметра Лагранжа-І, об’єм — половину, а маса — дві третини). Його червоно-оранжеве світло, до якого плівка мала меншу чутливість порівняно з оком людини, виглядало тьмянішим, ніж завжди, особливо на тлі сліпучого сонця-близнюка.

Обидва сонця оточував неймовірної краси розсип зірок скупчення Геркулеса: щедро розпорошений діамантовий пил — жовтий, білий, блакитний, червоний, нітрохи, здавалось, не затьмарений світлом двох сонць. «Ефект поляризаційної зйомки», — подумав Саймон і промовив:

— І тут нічого цікавого.

— А по-моєму, дуже гарні знімки, — зауважив коротенький опасистий чоловік, що теж сидів у кают-компанії. Це був Гроот Новенаагль, лікар експедиції, котрого ніхто не називав інакше, як «Нові».

Він підійшов до Саймона і, схилившись над його плечем, примружив свої короткозорі очі.

— А де тут Братусь? — запитав він.

Саймон підвів на нього очі й монотонним голосом проказав:

— Планети під такою назвою не існує. Якщо ви маєте на увазі планету, що зветься Троя, то в тих клятих зіркових джунглях розпізнати її неможливо. Ця картинка годиться тільки для популярного журналу. Для серйозного спеціаліста користі з неї чортма.

— А, «Космос зісподу», — розчаровано пробурмотів Нові.

— А вам, власне, яка різниця? — запитав Саймон. — Невже полегшає, коли я скажу, то Троя — он та цяточка? Або та? Вони ж усі однакові, ви все одно їх не розпізнаєте.

— Годі вам, Саймоне. Не будьте, ради бога, аж такий бундючний. Мною керує цілком законне почуття. На якийсь час ця планета має стати для нас домівкою, але, наскільки я знаю, вона може стати й домовиною.

— Нові, тут нема глядачів, нема оркестру, мікрофонів і сурем теж нема. То навіщо розігрувати мелодраму? Яка ще домовина? Коли ми там і помремо, то тільки з власної вини — от, може, обжеремося на смерть.

Це було сказано з тим характерним притиском, який властивий людям, що скаржаться на кепський апетит, коли вони розмовляють з тими, хто любить поїсти. Начебто погане травлення є якоюсь ознакою моральної стійкості й високого інтелекту.

— Ця планета — вже домовина. Там померло понад тисячу чоловік, — майже пошепки вимовив Нові.

— Справді, справді, Нові. Щодня в Галактиці вмирає приблизно мільярд людей.

— Але не так, як на цьому Братусі.

— Як — не так?

Нові відповів у своїй звичайній, лікарській манері — лагідним, спокійним голосом, хоча тепер він говорив ніби через силу:

— Цю тему дозволено обговорювати лише на офіційних засіданнях. Наказ є наказ.

— А я й не збираюся тут нічого обговорювати, — похмуро сказав Саймон. — Це дві звичайні зірки. Біс його знає, навіщо я погодився летіти сюди. Мабуть, тому, що випала нагода зблизька спостерігати незвичайно велику систему троянського типу. А ще було цікаво побачити придатну для життя планету під двома сонцями. Не розумію, чому я вирішив, ніби в цьому є щось дивовижне.

— Тому, що ви знали про дивовижну смерть тисячі чоловіків та жінок, — підказав Нові й раптом попросив: — Послухайте, Саймоне, а чи не розповіли б ви мені, що таке взагалі «планета троянського типу»?

Лікар стоїчно витримав ще один презирливий погляд співбесідника, а потім сказав:

— Добре, добре. Я чогось не знаю, ви не знаєте чогось іншого. Ви ж не знаєте, наприклад, що таке ультразвукове розтинання?

— Так, не знаю, — холодно відповів Саймон. — І гадаю, що це дуже добре. З моєї точки зору, всяка інформація, яка лежить поза межами фахової спеціалізації науковця, — шкідлива, бо потребує зайвих витрат інтелектуального потенціалу. Тому я не згоден з поглядами Шеффілда.

— І все-таки я хочу знати, що таке «планета троянського типу». Якщо ви, звичайно, спроможні мені пояснити.

— Так, спроможний. Щоправда, про це вже йшлося на першому інформаційному засіданні, але, може, ви були тоді неуважні. Переважна більшість кратних зірок — а вони становлять третину всіх зірок — має планети такого типу. На жаль, майже всі подібні планети не мають сприятливих умов для життя. Якщо вони досить віддалені від центра тяжіння своєї зоряної системи, щоб їхня орбіта наближалася формою до кола, то вони аж такі холодні, що на їхній поверхні конденсуються океани рідкого гелію. Якщо ж планети перебувають у зоні теплової дії сонць, то їхні орбіти не мають правильної форми, тобто принаймні один раз за оберт вони наближаються до того чи того сонця на таку відстань, що на них і залізо б розплавилось. Однак тут, у системі Лагранж, ми маємо ситуацію незвичайну. Дві зірки, Лагранж-І та Лагранж-ІІ, а також планета Троя зі своїм супутником Іліоном містяться у вершинах уявного рівнобічного трикутника. Зрозуміло? Таке розміщення, виявляється, взаємно зрівноважене, але, заради всього святого, не питайте мене чому. Вважайте, що це моя особиста професійна думка.