Владимир Брагин - В країні дрімучих трав

Гай став густіший і темніший. Путівець повернув праворуч.

Я йшов занехаяною, забутою алеєю каштанів, напівтемною і прохолодною, поміж рівних чорних стовбурів. Алея почала ширшати і замкнулася навколо дерев’яної напівзруйнованої альтанки. Тут-таки валялася зірвана хвіртка.

Акація, що розрослася тут, очевидно, після того як люди перестали відвідувати альтанку, закривала вхід.

Я насилу продерся в альтанку. Тут стирчали напівзогнилі стовпчики столика й лав.

Я присів на краєчок поламаної лави.

Під лавою і поміж стовпчиків буйно і високо росла блідо-зелена трава. Павутиння, яке я знайшов між стовпів альтанки, було сіре й обірване. В ньому повисли крихітні уламочки гілочок. Павук, певно, давно його покинув.

Раптом залунав різкий собачий гавкіт. Я пішов на той гавкіт. Густі кущі розквітлої шипшини перегородили мені шлях. Як гарно червоніли її квіти! То це було тут! Тут студент Бєлянкін ламав гілки шипшини, до яких причепилися загадкові аркушики… В букеті були й незабудки. А ось і вони — спокійно ростуть понад струмком.

Гавкіт припинився. А потім почувся знову, але не такий різкий.

Він неначе долинав звідкись з-під землі. Я почав придивлятись і прислухатись.

За кущами я побачив щось схоже на землянку. Вона була зовсім недалеко від мене. Над входом було прилаштовано дощаний дашок. На дашку лежали квадратики дерну. Це було зроблено поспіхом — то тут, то там з-під дерну ще виднілися білі дошки. До землянки вела нерівна дорога, вся у вибоях і камінні. Із землянки долинав гавкіт.

Я підійшов до входу і поволі, обережно почав спускатися вниз. Кілька кам’яних східців. Рівне місце. На рівному — стіл і два стільці.

На столі тьмяно світився ліхтар “літуча миша”, лежала рахівниця і якась книжка.

Східці вели далі, в глибину. А звідти линув уривчастий собачий гавкіт.

— Егей, слухайте! — гукнув я в темряву.

— Хто там? — відповіли знизу. Собака загавкав ще лютіше.

— Тьху, мовчати, Кучерявий! — прикрикнув хтось на собаку.

Собака замовк.

— Чи є тут хто-небудь? Виходьте!

Спочатку мовчання, потім… потім знову окрик:

— Хто там?

І знову, наче у відповідь на ці два слова, шалений гавкіт. На рівне місце стрибнув собака. Стрибнув і став як укопаний; весь рудий, а спина чорна. Він дивився на мене зовсім не загрозливо і махав пухнастим хвостом.

Хтось, крекчучи й охкаючи, йшов східцями. З темної глибини піднімалася рука із засвіченим ліхтарем.

Переді мною з’явилась могутня жіноча постать у ватянці і великих гумових чоботях.

— Здрастуйте! — проказала жінка басом і додала: — Приїхали? За викликом?

— Приїхав, — відповів я розгублено.

— А де ваш транспорт?

— Який транспорт?

— Без транспорту не можна.

— Але я… я прийшов…

— В тім-то й річ, що багато хто ходить сюди.

— Багато хто? — перепитав я.

— Ви що, загадки прийшли загадувати, квіточки збирати, як інші, чи по овочі приїхали? Цибуля, морква, буряки. Якщо ви по овочі, то чому без машини, без тари для вантаження? Хто ж ви такий?

— Хто я?

— Саме так! З якої нагоди на базу заявилися?

Сторопівши, розгубившись під натиском запитань, я не знав, як усе пояснити сердитій жінці, і лише пробурмотів:

— А ви хто? Яка база?

— Як так — хто я? Я Ганна Іванівна Черникова, завідувачка Райхарчоторгу.

— Прощайте! — вигукнув я, повернувся й пішов.

Ступивши десяток-другий кроків, я оглянувся і з-за кущів побачив: за мною, тримаючи собаку на повідку, йшла Ганна Іванівна Черникова.

Я стрибнув через неширокий струмок. Клятий шнурок! Знов… знову розв’язався. В котрий раз! Я нахилився, потягнув за обидва кінці шнурка. Якась колючка (реп’ях, чи що!) зачепилася за розтріпаний кінець шнурка. Я заходився знімати її. В колючці заплутався дохлий павук.

Всю дорогу я думав про павуків, про лист Чарушина, — мабуть, тільки через це я й помітив павука і сховав його в сірникову коробку.

— Барометр Діжонваля існує! Ось лист, а ось і “зіпсований” барометр! — вигукнув я, заходячи до кабінету директора інституту Степана Єгоровича Тарасевича, і поклав на стіл листа Чарушина та сірникову коробку з дохлим павуком.

Професор стримано привітався зі мною, глянув на мене дещо спантеличено і, відрекомендувавши доцентові Серафимі Василівні Воронцовій, додав:

— Сподіваюсь, поривчастий хід ваших міркувань з приводу знайдених записок не буде утруднений присутністю нашого молодого спеціаліста. Муляри надто довго фарбують коридор і деякі кабінети, і Серафима Василівна розташувалась у мене із своїми мікроскопами.