Владимир Брагин - В країні дрімучих трав

Я пішов з ключем довгим коридором.

У номері був гардероб, стіл, застелений вишиваною білою скатертиною, умивальник, кілька стільців. Вимиті дошки підлоги сяяли чистотою.

Розчинив навстіж вікно. Сперся ліктями на підвіконня. Які навпроти маленькі будиночки! Вікна невеликі, квадратні, з легкими завісками. У віконницях вирізано маленькі серця.

На ганочках сидять бабусі. Я не чую, про що вони розмовляють. Але, мабуть, їхня розмова тягнеться поволі, неквапливо, з паузами. їхні слова прості й нехитрі… Про що?.. Як приготувати баклажанну ікру, щоб вона була гостріша, як краще висушити виноград, які є ліки від ломоти у попереку, а може, нарікають на те, що тепер сонце не так гріє і частіше бувають дощі.

Чи міг я передбачити, чи міг наперед угадати, що саме тут, у цьому місті, в 19… році, тихого літнього вечора, всього за кілька хвилин я стану учасником таких подій, у вірогідність яких потім ледве повірю!

З-за рогу показалися юнак і дівчина. Вони йдуть дуже й дуже поволі. Можливо, вони йдуть так поволі, щоб довше побути одне з одним.

Вони мовчать, певно, збираються сказати одне одному якесь заповітне слово — весь час збираються з духом і ніяк не зберуться. Ось вони зупинились під моїм вікном. І я чую, як дівчина каже:

Спасибі, Павлику, ось я й прийшла. Подивіться, який великий став фікус, паросток якого мені дала ваша мати.

Очевидно, вікно квартири дівчини було зовсім поряд з моїм. Коли вона показувала на фікус, мені здавалося, що вона дивиться на мене.

— Оленко! Я хочу вам сказати… Оленка сміється.

— Ти знаєш, про що я думаю? Про чудеса. Оцей фікус на моєму вікні — звичайний фікус у старому глиняному горщику, а я дивлюсь на нього і чую, як шурхотять велетенські змії, що проповзають повз фікус у джунглях. Бачу, як, зачіпаючи фікус величезними сірими боками, проходить задуманий слон з маленьким слоненям… Ах, Павлику! Фікуси ростуть не в глиняних горщиках на підвіконнях, а в тропічних джунглях. Адже звідти їх колись привезено. Павлику… Павлику, кожна рослина — це диво, таємниця.

— Розумію… розумію… запилення…

— “Запилення”! Ой, яка нудота! Приймочки, маточки, пилок… А барви? Пахощі? За містом так багато польових квітів!.. Ви там живете… І жодного букетика, жодного

букетика…

— Я завжди поспішаю, щоб довше побути з тобою… і ніколи мені їх збирати… Я весь час хочу, хочу вам сказати…

Вони кажуть одне одному то “ви”, то “ти”.

— Ще взимку, отут… пам’ятаєш… тоді була люта хуртовина. Взимку… Ви так само почали: “Оленко, я хочу вам сказати…”.

— Я тоді не сказав, бо… — відповідає Павло, — бо в тебе змерзли руки, і я хотів, щоб ви швидше відігрілися біля груби…

— Зараз хуртовина не перешкодить нам. Кажи!

— Я багато чого кажу тобі, коли буваю сам.

— Але тоді я не чую.

— Кілька разів я писав вам довгі-предовгі листи.

— Але я їх не одержувала.

— Не зважувався послати. Боявся. Навчатися разом в тому самому інституті, бачитися щодня і раптом… писати листи…

— Олено! Оленко! — пролунав голос із. сусіднього вікна. — Час вечеряти!

— Йду, йду, мамо! Прощайте. Чекаю незвичайних листів і квітів, польових квітів. Великий букет!

Незабаром за дерев’яною стіною мого номера стало чути приглушені голоси, брязкіт посуду.

Час минав. Уже сутеніло. А я все ще стояв і стояв біля вікна.

Горіли зірки на небі. І в густій темряві під зірками зовсім по-іншому зазвучали гудки пароплавів.

Звідкись здалеку долинали і відлітали геть звуки: уривок пісні, квапливі кроки перехожого, сміх із-за завіски чужого вікна. А я думав про хороше чуже щастя, про те, яка неспокійна буває радість.

І мені здавалось: я дуже давно знаю це містечко, знайомий мені і цей номер готелю, і колись я вже чув щось дуже схоже на розмову Павлика і Оленки. А може, так мені здалося, бо я сам, як тепер Павло, колись проводжав когось і був сповнений радості, збентеження й гарних слів. Хотів багато сказати, але мовчав. Писав листи, але не посилав їх…

Я ввімкнув настільну лампу. У вікно влетів великий метелик.

Він покружляв над столом і сів на абажур.

Я обережно зняв його і підійшов до вікна:

— Лети, нічний гостю!

Він полетів і повернувся до лампи, знову сів на абажур.

Я знову зняв його.

Почувся різкий писк.

Я добре розгледів метелика: на спинці жовтий рисунок, що нагадує череп. Передні крильця чорно-бурі. Я знову підніс його до відчиненого вікна. Лети! І. він полетів геть. Містечко спало. Було зовсім тихо. Раптом поряд за стіною, де живе Оленка, хтось заграв на піаніно. Знайома дорога мелодія. Не дограли — мелодія урвалась. Чи то надто зажурився той, хто грав, чи то згадав про щось і замислився.