Иван Ефремов - Туманність Андромеди

Пара біля панелі робила плавні рухи, торкаючись скісних струн, натягнутих біля лівого краю панелі. Стіна з полірованого ізумруду або скла ставала прозорою. У такт їхнім рухам у кристалі пропливали, змінюючи одне одного, чіткі зображення. Вони щезали й з’являлися швидко, так що навіть натренованим спостерігачам — Юнію Анту й Дар Вітру — було важко цілком зрозуміти їхнє значення.

У безперервному змінюванні мідних гір, фіолетового океану й бірюзових лісів уловлювалась історія планети. Довгий ланцюг тваринних і рослинних форм, іноді дивовижно незрозумілих, іноді напрочуд гарних, проходив примарами минулого. Багато тварин і рослин здавалися схожими на тих, чиї рештки зберіг літопис шарів земної кори. Довго тягся висхідний шлях розвитку життя — удосконалюваної живої матерії. Нескінченно довгий шлях розвитку здавався ще довшим, важчим і нестерпнішим, ніж відомий кожному жителеві Землі його власний родовід.

У примарному сяянні приладу замелькали нові картини: вогні великих багать, нагромадження кам’яних брил на рівнинах, битви з лютими звірами, урочисті обряди похорону і релігійних відправ. На всю панель виросла постать чоловіка, прикритого плащем із строкатої шкури. Спираючись однією рукою на спис, а другу широким охоплюючим жестом піднявши до зірок, він наступив ногою на шию переможеного страховища з жорсткою гривою вздовж спини і вищиреними довгими іклами. На задньому плані стояв ряд жінок і чоловіків, які, попарно взявшись за руки, здавалося, щось наспівували.

Зображення щезло, на місці живих видінь виникла темна поверхня полірованого каменя.

Тоді двоє в золотавому вбранні відступили праворуч, а їхнє місце зайняла друга пара. Невловимо швидким рухом вони скинули плащі, і на перлистому фоні стін живим полум’ям виникли темночервоні тіла. Чоловік простягнув обидві руки до жінки, вона відповіла йому усмішкою гордої і сліпучої радості. І в перлистому залі неймовірно далекого світу двоє почали повільний танець. Мабуть, це не був танець заради танцю, а скоріше ритмічне позування. Танцюючі, очевидно, ставили собі за мету показати досконалість, красу ліній і пластичну гнучкість своїх тіл. Але в ритмічній зміні рухів вгадувалася велична і разом з тим сумна музика, неначе спогад про довгий східчастий шлях безіменних і незліченних жертв розвитку життя, що привів до виникнення такої чудової мислячої істоти — людини.

Мвену Масові здалося, що він чує мелодію — гармонійне плетиво високих чистих нот, яким вторував гучний і плавний ритм низьких звуків. Веда Конг стиснула руку Дар Вітра, який не звернув на це уваги. Юній Ант дивився нерухомо, затамувавши подих, а на його великому чолі виступили крапельки поту.

Люди Тукана були настільки схожі на людей Землі, що поступово втрачалося враження іншого світу. Але у червоних людей була така довершена краса тіла, якої ще не досягли на Землі, яка жила в мріях і витворах художників, втілюючись у невеликому числі надзвичайно гарних людей.

«Чим важчим і довшим був шлях сліпої тваринної еволюції до мислячої істоти, тим доцільніші, досконаліші і, виходить, тим прекрасніші, вищі форми життя, — думав Дар Вітер. — Давно вже люди Землі зрозуміли, що краса — це інстинктивно сприймана доцільність будови, пристосування для певного призначення. Чим різноманітніше призначення, тим краща форма, — ці червоні люди, певно, розвинені більш різнобічно й спритніші, ніж ми. Може, їхня цивілізація йшла більше за рахунок розвитку самої людини, її духовної та фізичної могутності і менше — за рахунок техніки? Наша культура довго лишалася наскрізь технічною і лише з приходом комуністичного суспільства остаточно стала на шлях удосконалення самої людини, а не тільки її машин, жител, їжі та розваг».

Танець припинився. Юна червоношкіра жінка вийшла на середину залу, і промінь зору приладу зосередився тільки на ній. Її розкинуті руки й обличчя піднялися до стелі залу.

Люди Землі мимохіть простежили за її поглядом. Стелі не було зовсім або завдяки майстерно створеній оптичній ілюзії там світилося зоряне небо з настільки яскравими й великими зірками, що, мабуть, це було лише зображення. Поєднання чужих сузір’їв не викликало ніяких знайомих асоціацій. Дівчина змахнула рукою, і на вказівному пальці її лівої руки з’явилася синя кулька. З неї вдарив сріблястий промінь, що перетворився на величезну указку. Кругла світна цятка на кінці променя зупинялася то на одній, то на іншій зірці на стелі. І в ту ж мить ізумрудна панель показувала нерухоме зображення, подане дуже широким планом. Поволі пересувався вказівний промінь, і так само поволі виникали видіння пустельних або населених живими істотами планет. З похмурою безвідрадністю горіли кам’янисті чи піщані простори під червоними, блакитними, фіолетовими, жовтими сонцями. Іноді промені дивного свинцевосірого світила викликали до життя на своїх планетах плоскі куполи й спіралі, що, насичені електрикою, плавали, як медузи, в густій оранжевій атмосфері або океані. У світлі червоного сонця росли неймовірно високі дерева з слизькою чорною корою, що ніби в розпачі тяглися до неба мільярдами кривих гілок. Інші планети були цілком залиті темною водою. Величезні живі острови, чи то тваринні, чи то рослинні, плавали всюди, похитуючи в спокійному плесі незліченними волохатими щупальцями.