Рэй Брэдбери - Марсіанська хроніка

Чоловіки пирхнули.

— Хай він краще поверне велосипед! Я йому цього не подарую!

— Тихше! Чуєте?

Десь далеко на вулиці, здавалося, прорвало греблю.

Чорні теплі води ринули й залили місто. Між сліпучо-білих берегів вулиці, серед мовчазних дерев сунув чорний потік. Він рухався повільно-повільно, несучи з собою чоловіків і жінок, хлопчаків і дівчаток, коней і гавкіт собак. Уста людей ворушились, і неясний гомін нагадував плюскіт хвиль. І в цьому річищі, де повільний невпинний плин темряви розрізав біле сяйво літнього дня, насторожено блищали очі. Ці очі дивилися вперед, позирали по боках, а ріка, довга безкрая ріка текла й текла. З незліченних приток, барвистими швидкими струмками й рівчаками стікали води в цю ріку, зливалися в одну течію й плинули далі. А на поверхні повноводної ріки пливли речі: дзвонили дідівські годинники, цокотіли будильники, кудкудакали в клітках кури, заходилися криком немовлята; у темних вирах крутилися мули й коти, часом зринав матрац, з нього стирчали пружини й набивка, ніби волосся божевільного; ріка котила ящики, корзини й портрети чорних дідів у дубових рамах, а люди сиділи, ніби знервовані пси, на ґанку крамнички. їхні руки були порожні, й вони відчували, що греблю лагодити пізно.

Семюел Тіс відмовлявся цьому вірити.

— Та хто їх у біса перевезе? Як же вони думають потрапити на Марс?

— На ракетах, — сказав дідусь Квотермейн.

— Дурні вигадки. Де вони візьмуть ракети?

— Вони спорудили їх на заощаджені гроші.

— Ніколи не чув про це.

— Очевидно, негри робили це потай, може, вони самі будували ракети. Де? Може, в Африці. — А чи мали вони право це робити? — запитав Семюел Тіс, міряючи кроками ґанок. — Куди ж дивився закон?

— Вони ж не збираються оголосити нам війну, — спокійно відповів дідусь.

— От бісові душі, вони своє роблять, влаштовують змови! — закричав Тіс. — То звідки ж вони вилітають?

— Всі негри міста збираються біля озера Лун. Ракети прибудуть туди о першій годині, заберуть їх і перекинуть на Марс.

— Подзвоніть губернаторові, в поліцію! — лютував Тіс. — Вони повинні були попередити нас!

— Ось іде твоя стара, Тісе.

Чоловіки озирнулися. Розпеченою вулицею простувала біла жінка, а за нею поспішали інші. У всіх них був спантеличений вигляд. Усі шелестіли одежею, ніби стародавніми паперами. Деякі плакали, інші були суворі. Всі вони прийшли по чоловіків. Вони штовхали двері барів і зникали всередині. Вони заходили в тихі, прохолодні бакалійні крамниці. Вони йшли в закусочні й гаражі. Одна з них, місіс Клара Тіс, зупинилася біля ґанку крамниці, де стояла група чоловіків, і, мружачись, втупила очі в свого набурмосеного чоловіка, а повновода чорна річка безупинно текла за її спиною.

— З Люсіндою лихо, татусю. Тобі треба йти додому.

— Не піду я додому через якусь там чорнопику.

— Вона нас залишає. Що я робитиму без неї?

— Доведеться, либонь, самій справлятися. Я не збираюся ставати перед нею навколішки.

— Але ж вона ніби член сім’ї, — простогнала місіс Тіс.

— Не голоси! Я не потерплю, щоб ти рюмсала на людях через якусь кляту…

Він замовк, почувши тихенькі схлипування дружини.

Вона витирала хусткою очі.

— Я казала їй: “Люсіндо, залишайся, і я підвищу тобі платню. Хочеш — можеш взяти собі два вихідні вечори на тиждень”. Але в неї був такий вигляд! Я ніколи не бачила її такою затятою. Я спитала її: “Невже ти не любиш мене, Люсіндо?” А вона відповіла, що любить, але їй треба йти. Вона прибрала в будинку, витерла скрізь пил, поставила на стіл сніданок, а потім підійшла до дверей вітальні, стала там з двома клунками, по клунку біля кожної ноги, потиснула мені руку і… і сказала: “Прощайте, місіс Тіс”. І вийшла за двері. А сніданок її лишився на столі, і ми всі були надто пригнічені, щоб з’їсти його. Страва й досі там і, мабуть, зовсім охолола.

Тіс мало не вдарив її.

— Ну, я ж тобі покажу вдома! Отак виставляти себе на посміх людям!

— Але ж, татусю…

Містер Тіс зник у гарячих сутінках крамниці. За кілька секунд він з’явився знову, тримаючи в руці пістолет. Його дружина тим часом щезла.

Ріка несла між будинками свої чорні води. Вона шаруділа, рипіла, човгала ногами. Течія її була дуже спокійна, і в ній відчувалася велика впевненість — ні сміху, ні шаленства, лише непохитний; рішучий, невпинний плин. Тіс сів на край свого стільця з твердого дерева.

— Хай хоч один з них засміється, присягаюся богом, я їх повбиваю. Чоловіки чекали. Над спокійним плином ріки стояв сонний полудень.