Рэй Брэдбери - Марсіанська хроніка

— Я п’яний, — думав Томас. — Я нікому не розповім про цю пригоду. Ні, ні!

Так вони й стояли на стародавньому шосе, не рухаючись з місця.

— Звідкіля ви? — нарешті запитав марсіанин.

— З Землі.

— А що це?

— Вона там. — Томас показав на небо.

— Коли?

— Ми прибули сюди понад рік тому. Пригадуєте?

— Ні.

— І всі ви повмирали. Майже всі. Невже ви цього не знаєте?

— Неправда.

— Так, ви усі вимерли. Я бачив тіла. Почорнілі мертві тіла в кімнатах, по будинках. Тисячі мертвих тіл!

— Але ж це смішно. Ми живі!

— На вашу планету відбулося вторгнення, містере, і лише ви не знаєте про це. Ви, мабуть, утекли.

— Я не тікав. Чого мені було тікати? Що ви маєте на увазі? Зараз я їду на свято, що відбудеться біля каналу під горами Еніал. Я там був учора ввечері. Хіба ви не бачили міста? — і марсіанин вказав на нього рукою.

Томас озирнувся й побачив руїни.

— Та це місто вже тисячі років як мертве!

— Мертве? — засміявся марсіанин. — Учора я там спав!

— А я був у ньому тиждень тому й ще за тиждень до того, я щойно проїхав через нього — це купа руїн. Бачите розбиті колони?

— Розбиті? Я чудово їх бачу. Їх добре видно в місячному світлі. Колони стоять цілісінькі.

— Вулиці вкриті пилом, — сказав Томас.

— Вулиці чисті!

— А канали порожні.

— В каналах повно лілового вина!

— Все мертве.

— Все живе! — заперечив марсіанин, сміючись іще голосніше. — О, ви дуже помиляєтесь. Бачите ці карнавальні вогні? А прекрасні човни, стрункі, мов жінки, і прекрасні жінки, стрункі, мов човни, жінки кольору піску, жінки з вогняними квітами в руках! Я бачу, як наші маленькі жінки біжать вулицями міста. Саме туди я йду оце на свято. Ми всю ніч будемо плавати по каналах, співати, пити вино, кохатися. Невже ви нічого не бачите?

— Містере, оце місто мертве, як суха ящірка. Спитайте будь-кого з наших. Та візьміть мене. Я їду зараз у Грін-Сіті — це нова колонія, яку ми щойно збудували біля Іллінойського шосе. Ви щось плутаєте. Ми перевезли мільйон кубічних футів орегонського лісу, зо два десятки тонн стальних гвіздків та й спорудили двоє гарненьких містечок, яких вам зроду ще не доводилось бачити. Цієї ночі ми святкуємо входини в одному з них. Із Землі прибули ракети з нашими дружинами та дівчатами. Будуть танці й віскі…

Марсіанин враз занепокоївся.

— Ви кажете, що все де он там?

— Звідси видно ракети. — Томас підвів його до схилу і показав униз. — Бачите?

— Ні.

— Отуди к бісу! Вони ж там стоять. Оті довгі сріблясті штуки.

— Ні, не бачу.

— Та ви сліпий! — засміявся в свою чергу Томас.

— Я чудово все бачу. Це ви нічого не бачите.

— Але ж ви бачите нове містечко, правда?

— Я нічого не бачу, крім океану, де саме почався відплив.

— Містере марсіанине, той океан висох сорок століть тому.

— Ну, годі вже, годі.

— Кажу вам, це правда.

Марсіанин враз став серйозний.

— Ану, повторіть усе з початку. Ви не бачите міста таким, як я його змальовую? Дуже білі колони, дуже стрункі човни, святкові вогні… О, я бачу їх так виразної Прислухайтесь-но! Я чую співи. Це не дуже далеко!

Томас прислухався й похитав головою.

— Ні, не чую.

— А я в свою чергу, — вів марсіанин, — не можу побачити того, що ви змальовуєте. Ну от!

Знову їм стало холодно. Наче їхні тіла стали крижаними.

— Невже це…

— Що саме?

— Кажете, ви з неба?

— З Землі.

— Земля — це назва. Вона нічого не означає, — сказав марсіанин. — Але… коли я піднімався на перевал годину тому… — він торкнувся потилиці… — я відчув…

— Холод?

— Так.

— А зараз?

— Знову холод. Дивно. Щось сталося зі світлом, з горами, з дорогою, — розповідав марсіанин. — Я тоді відчув щось чуже в усьому цьому, і на хвилину мені здалося, що я остання жива людина в цьому світі…

— Те саме було й зі мною! — відгукнувся Томас, і йому раптом здалося, наче він розмовляє з давнім близьким другом, звіряючи йому свої думки.

Марсіанин на мить заплющив очі.

— Це може означати лише одне. Тут щось зв’язане і часом. Так. Ви фікція минулого! — заявив він.

— Ні, це ви з минулого, — заперечив землянин, який щойно обміркував це ж саме питання.

— Звідки така певність? Як ви можете довести, хто з минулого, а хто з майбутнього? Який зараз рік?

— Дві тисячі перший!

— Що ця дата говорить мені?

Томас подумав і знизав плечима:

— Нічого.

— Це все одно, якби я вам сказав, що зараз 4 462 853 рік нашої ери. Для вас ця цифра не означає нічого, зовсім нічого. Де той годинник, який покаже нам розташування зірок на небі?