Цікаво, що це місто живе в 1926 році, отже, до народження будь-кого з моїх людей. В той час мені минуло шість років, і саме тоді були в моді пластинки Гаррі Лодера, картини Мексфілда Періша та бісерні завіси, всі співали “Прекрасну Огайо” і процвітала архітектура початку XX століття. Що, коли марсіани створили місто за зразками, взятими виключно з моєї пам’яті? Адже недарма кажуть, що найчіткіші спогади — це спогади дитинства. І, збудувавши місто за моїми спогадами, вони заселили його найдорожчими для екіпажу ракети людьми, що жили в пам’яті кожного з нас.
Що, коли оті двоє у сусідній кімнаті зовсім не батько й мати, а марсіани, які весь час тримають мене під гіпнозом?
А отой духовий оркестр? Якщо це справді підступний план, то його задумано і здійснено блискуче. Спочатку заморочили голови цьому дурневі Ластігу, потім Гінкстону, далі зібрали натовп, і весь екіпаж ракети, уздрівши матерів, тіток, дядьків, коханих, які померли років десять — двадцять тому, цілком природно, забув усі накази і вискочив надвір, залишивши ракету напризволяще. Що може бути природніше? Що може бути невинніше? Що може бути простіше? Тобі не до запитань, коли раптом бачиш живою свою небіжчицю-матір: ти надто щасливий у цю хвилину. Отак нас сьогодні розрізнили, і ми опинилися в різних будинках, у чужих ліжках, беззбройні, а ракета тим часом лежить порожня під місячним сяйвом. Який був би жах, коли б виявилося, що мій здогад щодо хитрого плану марсіан: розрізнивши, полонити нас і вбити — справедливий! Можливо, десь серед ночі мій брат, який лежить поряд у ліжку, змінить свій вигляд і стане зовсім іншою, страшною істотою, марсіанином. Що може бути для нього простіше — обернутися і встромити ножа мені в серце? І в усіх інших будинках на цій вулиці десяток-другий інших братів чи батьків раптом змінять свою подобу, візьмуться за ножі та й спровадять на той світ земних гостей, які, нічого не підозрюючи, спокійно сплять…”
У капітана затремтіли під ковдрою руки. Він увесь похолов. Раптом усе це перестало бути теорією. Раптом його охопив справжній жах.
Він сів у ліжку й почав прислухатися. Кругом панувала нічна тиша. Музика затихла. Вітер ущух. Брат спав поряд з ним.
Він обережно підняв ковдру. В цю мить пролунав братів голос:
— Ти куди?
— Що?
— Я питаю, куди це ти зібрався йти? — холодно промовив брат.
— Вип’ю води.
— Але ж ти не хочеш пити.
— Та ні, хочу.
— Ні, ти не хочеш.
Нерви капітана Джона Блека не витримали, і він кинувся бігти. Він скрикнув. Він скрикнув двічі. До дверей він так і не добіг.
Зранку духовий оркестр почав грати жалобні мелодії. З кожного будинку виходили невеликі процесії, на чолі яких люди несли довгі ящики. Залитою сонцем вулицею йшли, ридаючи, бабусі й матері, сестри й брати, дядьки й батьки. Вони прямували до цвинтаря, де вже чекали щойно викопані ями й нові кам’яні надгробки. Всього шістнадцять ям і шістнадцять надгробків.
Мер виголосив коротеньку жалобну промову. Його лице якось дивно змінювалося: часом це було лице мера, а часом — невідомо чиє.
Мати й батько Блека теж були на цвинтарі разом із братом Едвардом. Вони плакали, їхні обличчя теж часом втрачали знайомі риси й набували зовсім інших.
Дідусь та бабуся Ластіги теж були тут, і риси їхніх облич плавилися, наче віск, і мерехтіли, як у гарячий день мерехтить усе навкруги.
Трупи опустили в могили. Один із присутніх промимрив кілька слів про “несподівану раптову смерть, яка у розквіті сил спіткала шістнадцять чоловік протягом ночі”…
Духовий оркестр, граючи “Колумбія, перлина океану”, помарширував до міста, і всі взяли на один день відпустку.
ЧЕРВЕНЬ 2001. “НЕ ПЛЕСНУТЬ ВЕСЛА В СИНІЙ ТИШІ!..”
Тієї ночі було так холодно, що, коли вони вперше вийшли з ракети, Спендер назбирав сухого хмизу і запалив багаття. Він не сказав ні слова про те, що треба якось відзначити щасливе прибуття на Марс, просто назбирав хмизу, запалив його і втупився у вогонь.
Потім він озирнувся назад і у відблисках багаття, що слабенько палахкотіло в рідкому повітрі на дні висохлого марсіанського моря, побачив ракету, яка перенесла їх усіх — і капітана Уайльдера, і Черока, і Гетевея, і Сема Паркхіла, і його самого, і всіх інших-через мовчазний чорний зоряний простір у цей мертвий мрійливий світ.
Джеф Спендер чекав галасу. Він стежив за іншими, гадаючи, що вони от-от почнуть стрибати й кричати. Це станеться відразу, як тільки мине шок від думки, що вони — перші люди на Марсі. Жоден з них нічого не говорив, але багато хто сподівався, що інші експедиції не досягли мети і що їхня, четверта, буде першою. Вони не бажали лихого своїм попередникам, а проте думали про це. Вони стояли й думали про почесті та славу, поки їхні легені звикали до розрідженої атмосфери, від якої людина майже п’яніла, якщо рухалася надто швидко.
Читать дальше