Рэй Брэдбери - Марсіанська хроніка

— Не щодня людина дістає можливість пожити вдруге, — промовила вона.

— Я прокинуся вранці, — сказав капітан, — і виявиться, що я лечу у своїй ракеті крізь космос, а оце все щезне.

— Ні, не думай так, — тихо промовила вона. — Не треба брати під сумнів ласку божу. Бог милостивий до нас. Тож будьмо щасливі.

— Вибач мені, матусю.

Пластинка закінчилась, і грамофон зашипів.

— Ти втомився, сину, — промовив батько, вказуючи люлькою на двері. — Твоя спальня чекає на тебе. Ти знайдеш там своє старе ліжко й усі інші речі.

— Але я ще повинен зробити перекличку своїм людям.

— Навіщо?

— Навіщо? Сам не знаю. Гадаю, що в цьому немає потреби. Та й справді немає. Вони зараз вечеряють або вже й спочивають. Хай добре виспляться — це їм не завадить.

— На добраніч, синку, — сказала мати, цілуючи його в щоку. — Як добре, що ти вдома!

— Так, добре бути вдома!

Він залишив світ сигарного диму та парфумів, книг та м’якого світла і пішов угору сходами, розмовляючи з Едвардом. Брат одчинив двері. Все було на своєму місці: і жовте мідне ліжко, і старі сигнальні прапорці з коледжу, і єнотовий кожух, що відгонив цвіллю. Джон Блек погладив його з мовчазною ніжністю.

— Це вже знадто, — сказав він. — Мені аж мову одібрало. Надто багато подій для одного дня. У мене таке відчуття, немовби я пробув сорок вісім годин під зливою без плаща й без парасольки. Я до кісток вимок під різними переживаннями.

Едвард постелив білосніжні простирадла й кинув на ліжко подушки. Потім відчинив вікно, і кімнату сповнили пахощі нічного жасмину. За вікном сяяв місяць, десь далі гриміла танцювальна музика, чулося чиєсь шепотіння.

— Он який він, Марс, — зауважив, роздягаючись, капітан.

— Так, оце він такий, — озвався Едвард. Він роздягався спроквола, не поспішаючи скинув сорочку і оголив засмаглі плечі та гарну м’язисту шию.

Світло погасло. Вони лежали поруч, як колись давно, хтозна-скільки десятків років тому. Капітан розкинувся на ліжку і на повні груди вдихав напоєне пахощами повітря. Тихо коливалися мереживні завіски на розчинених вікнах. На моріжку між дерев хтось завів грамофон, і він тихенько награвав “Завжди”.

І раптом капітан згадав Мерілін.

— А Мерілін тут? — запитав він. Брат лежав у місячному світлі, що падало з вікна. Він якусь мить мовчав, а потім сказав:

— Так, тут. Але її саме немає в місті. Вона буде завтра вранці.

Капітан заплющив очі:

— Я дуже хочу побачити Мерілін. В кімнаті панувала тиша. Чути було лише їхнє дихання.

— На добраніч, Еде. Пауза.

— На добраніч, Джоне.

Капітан мирно лежав, давши волю своїм думкам. Нарешті спало напруження, яке цілий день стискало його мозок, і він міг мислити логічно. Удень була музика, знайомі обличчя. Але зараз…

“Як? — чудувався він. — Яким чином? І навіщо? З якою метою? Чи мало тут місце божественне втручання? В такому разі, бог, може, й справді милостивий до своїх дітей? Як, і чому, і навіщо?”

Він роздумував над різноманітними гіпотезами, висунутими зопалу Гінкстоном і Ластігом. Ліниво перебирав усілякі нові теорії, і вони, ніби камінці, падали, тьмяно виблискуючи, в печери його пам’яті. Матуся. Батько. Едвард. Марс. Земля. Марс. Марсіани.

Хто жив тут, на Марсі, тисячу років тому? Марсіани? Чи, може, завжди було так, як сьогодні?

Марсіани. Він повторював і повторював собі це слово.

Раптом Джон Блек мало не засміявся вголос, йому враз спала на думку вкрай сміховинна теорія. Капітанові навіть стало трохи моторошно. Звичайно, сприймати серйозно її не варто. Вона зовсім неправдоподібна. І дурна до того ж. Забути її, та й годі. Навіть смішно!..

“Але припустімо… — думав він. — Припустімо на хвилину, що Марс заселений марсіанами, які заздалегідь помітили наш корабель, помітили всередині людей і пройнялися до них ненавистю. Припустімо навіть, хай йому біс, що вони хотіли знищити нас як загарбників, як непроханих гостей і вирішили зробити це без зайвого галасу, застукати нас зненацька. То яку зброю в такому разі міг би застосувати марсіанин проти людей, що мають атомну зброю?”

Відповідь виявилася цікавою: телепатію, гіпноз, пам’ять і уяву.

“А що, коли ці будинки не справжні, це ліжко не справжнє, і все це лише результат моєї уяви, матеріалізований марсіанами за допомогою телепатії та гіпнозу? Що, коли ці будинки насправді мають інший вигляд, властивий усім марсіанським будівлям, але, прочитавши мої думки, марсіани зробили так, що місто видається мені рідним містом, будинок — старим батьківським домом? Що, коли вони таким чином приспали мої підозри? Хіба ж не найлегше обдурити людину, використавши як принаду її власних батька та матір?