Микола Руденко - Чарівний бумеранг

Коли екран погас, усі погляди спинилися на Миколі.

— Постарів Ечука. Дуже постарів, — тяжко зітхнув Ело. — Недовго йому лишилося жити. Доведеться тобі, Акачі, рушати на Землю.

Ело висловив те, про що думав і сам Микола. І хоч йому було дуже тяжко кидати друзів саме тоді, коли вони готувалися до вирішального бою, Микола відчував, що Земля йому не менше дорога, ніж Фаетон, а колонія батька посідає в його думках не менше місця, ніж революція. Штаб повстанців і Братство вільних сердець обійдуться без нього, а там, на Землі, в батька не лишилося жодної опори.

Чаміно теж підтвердив:

— Треба на Землю, Акачі… — Він глянув на Лочу, що німо сиділа в кутку, бліда, з непорушними устами, неначе збиралася щось сказати, але їй бракувало сил. — Син не має права кидати батька, коли батько постарів… Ваша розлука, Лочо, на цей раз буде нетривала. Після повалення Безсмертного ми одразу ж встановимо народну волю на Землі. Ми передамо земному людству всі наші знання. Наші планети будуть сестрами. Почнеться великий обмін цінностями. Через кілька сотень обертів це буде єдине людство, що житиме спільними інтересами. Ні богів, ні жерців, ні храмів… Тільки розум і свобода!..

Лоча підвелась, нетвердою ходою наблизилась до Миколи. Він глянув на неї, намагаючись побачити в ній поважну жінку, як вона уявлялась батькові. Та Лоча лишалась для нього тією ж дівчиною, якою він знав її завжди.

Лоча взяла його руки, притулила собі до гарячих щік.

— Ти повинен летіти, Акачі…

Хвилі екранізації дозволили посадити корабель майже біля крижаної ляди — космонавта запевнили, що це безпечно, а Рагуші не мав звички не довіряти друзям.

Лоча трималася мужньо, усміхалася, навіть намагалася жартувати. Та коли корабель одірвався від криги і поволі поплив до хмар, Микола, що дивився вниз, на постаті своїх друзів, несподівано помітив, як маленька рожева цятка вихопилась із гурту й полетіла услід за кораблем.

— Лоча! — безтямно вигукнув Микола. — Рагуші, за нами летить Лоча!..

Космонавт зменшив швидкість, корабель плив тепер уже повільно — на гравітаційних двигунах, — і Микола добре бачив Лочу. Мов рожева пташина — із тих пташок, які все життя живуть парами, — вона линула в сутінковий простір, назустріч холодним завіям, що поступались перед її коханням. Той простір забрав її милого, кинув у безвість, хуртовини відгородили її від нього, вона мусить подолати їх своїми тендітними крильцями, а якщо не зуміє — впаде на вічну кригу, розтопить її власними сльозами, битиметься об неї грудьми, а потім умерзне в кригу, як умерзали останні птахи, що не знаходили тепла і поживи на обледенілій планеті.

— Акачі! — зазвучав у кораблі тривожний голос Лочі. — Любий мій, милий… Прощай!

Микола, не тямлячи себе від болю, що краяв груди, гарячими лещатами здавлював серце, гукнув:

— Лочо, не треба! Вернись… Ми скоро знову будемо разом. Чуєш? Вернись!..

— Чую, Акачі… Але мені тяжко. Все загине…

Голос її тремтів, рожеві крила шарпав шалений вітер, обличчя було мокре чи від сніжинок, що танули на її щоках, чи, може, від сліз.

— Ти не повинна так думати, Лочо!.. Це неправда! Я ще покажу тобі Землю. Ти виростиш на ній такі сади, яких ніколи не знав Фаетон.

— Ні, Акачі… У мене лихе передчуття.

Корабель майже застиг у повітрі. Рагуші мовчки ворушився в кріслі, відвернувшись од Миколи. Мабуть, і в нього тремтіла на щоках скупа стареча сльоза.

Лоча наблизилась до корабля, постала перед Миколою на повний зріст, припала до прозорої стіни всім трепетним тілом. Микола потягнувся до неї, але рука намацала прозору перешкоду, об яку билася рожевими крильми Лоча. В очах у неї жеврів такий глибокий смуток, що Микола, забувши про все на світі — і про Фаетон, і про Землю, — гупнув кулаками об непорушну стіну корабля — хотів востаннє пригорнути до грудей живу, гарячу, зіткану з проміння Лочу! В цю мить для нього не існувало нічого — тільки вона і зорі, Лоча і далекі зорі…

Пальці Лочі обмацували прозору поверхню стіни, ніби шукаючи отвору, через який можна впурхнути до ракети. Губи ворушилися — вона щось казала, але Микола не чув її. Лоча ледь помітним рухом увімкнула шахо, і тепер її голос звучав у Миколи за спиною, там, де сидів Рагуші.

— Хай щастить тобі, Акачі, на земних дорогах! — казала вона. — Хай завжди щастить!.. Прощай, мій дорогий. Не вези на Землю нашого смутку. Вона молода, а смуток — ознака старості. Прощай, Акачі!..