— А кнопка?! — вихопилось у Миколи. — Ти забув про кнопку Безсмертного?..
Чаміно довго мовчав. По його обличчю перебігали якісь тривожні роздуми.
— Невже ти гадаєш, що Безсмертний зважиться на страшний космічний злочин?.. Адже ж це злочин не лише проти людства. Це злочин проти Галактики, проти Всесвіту…
— Не знаю… Він давно вже погрожує.
Знову тривале мовчання. І думки, думки… про людську природу, про те, чи є такий злочин, на який була б не спроможна людина. Людина може створити все, крім планети, на якій вона живе. Людина може зруйнувати все, що піддається руйнуванню. І якщо в принципі можна зруйнувати планету — людський мозок з якимись відхиленнями від норми здатний і на це. Немає такого предмета, який людина могла б зруйнувати і ще ніколи не руйнувала — чи з метою творення, чи з метою знищення. В дитинстві — іграшки, у зрілому віці — будинки, міста й гори. Все це так само безперервно руйнувалося, як і створювалось. І коли в руках якоїсь однієї людини перебуває кнопка від життя і смерті цілої планети, людство не може бути спокійне…
— Штаб не раз обговорював це питання, — нарешті сказав Чаміно. — Ми вже маємо карту кабелів, які з'єднують Велике Сонячне Кільце з Палацом Безсмертного, їх переріжуть…
— Кабелі, — похитав головою Микола. — Система кабелів була влаштована дві тисячі обертів тому. Невже він ще й досі розраховує тільки на кабелі? За сучасної техніки це було б дуже дивно…
Чаміно вагався. Брови його то опускалися, то знов підводились. У великих очах жевріла задума.
— Що ж ти пропонуєш?.. Є тисячі хвиль, якими може скористатися Єдиний… Для якоїсь групи хвиль ми здатні влаштувати екранізацію, але для всіх разом… Це неможливо!.. Крім того, Акачі… Протягом кількох обертів ми стежимо за Сонячним Кільцем. І уяви собі, так само, як і раніше, система кабелів перебуває під пильним наглядом жерців. Її уважно перевіряють механіки, замінюють деякі відрізки новими. Серед механіків є наші люди. Вони доповідають, що кнопка на пульті з'єднана з Сонячним Кільцем лише кабелями. Це точно, Акачі!.. Тут сумніву бути не може… — Чаміно витримав паузу, про щось роздумуючи. Микола розумів, що то були дуже тяжкі роздуми. — Та чи все в тій кнопці? Чи немає чогось іншого? Надійні люди запевняють, що немає… То скажи, Акачі… Невже від страху перед кнопкою ми повинні залишитися у вічному рабстві? Відмовитись од революції? Все ми зважили, Акачі. Здається, все…
Відповідь трохи заспокоїла Миколу, але йому здалося, що сам Чаміно не позбувся тривожних думок.
Тяжко ухвалювати рішення, від якого залежить доля цілого народу. Ще тяжче приймати його тоді, коли над планетою висить загроза знищення. Та довічне рабство страшніше від загибелі…
Рагуші з'явився в кімнаті Лашуре такий стомлений, що ледве тримався на ногах. Вік давався взнаки: навіть цей веселий винолюб і перший космічний двоєженець, що, здавалося, зліплений з того замісу, який не руйнується сотнями обертів, помітно здавав…
Дружина Лашуре поклала його в ліжко, й Рагуші одразу ж заснув. І молода людина, переживши те, що довелося пережити Рагуші, почувала б себе не краще. Йому довелося шукати заповітну крижану ляду без приладу, який колись давала Лоча, а Рагуші передавав його Миколі. І треба дивуватись його надлюдським зусиллям, що допомогли подолати шалені стихії, які протягом двох діб крутили космонавта в жорстокому вирі. Він то підіймався вгору, то знов опускався вниз, обстежуючи кожен квадратний шу океанської криги. І якби не досвід, що навчив його орієнтуватись у просторі, Рагуші так би й не відшукав кімнати Лашуре.
Окрім цієї кімнати, Рагуші нічого не знав, та його нічого й не цікавило — він мусив виконати обов'язок дружби, це було для нього найсвятіше, а за межами свого обов'язку космонавт мало чим цікавився.
Перед тим, як заснути, Рагуші віддав господині крихітну капсулу із пластинки, в якій містилася тонка нитка — лист Ечуки-батька до Миколи. І тепер п'ятеро фаетонців — Микола, Чаміно, Лоча і Лашуре з дружиною — сиділи біля екрана, чекаючи на голос далекої Землі. Коли прибув Ело, що теж хотів почути й побачити брата, Чаміно увімкнув шахо.
Ечука-батько сидів у дерев'яному кріслі, в тому самому кріслі, що змайстрував Микола. Шолом скафандра був ледь помітний, він здавався світлим кільцем, сонячним ореолом; на плечі Ечуки-батька дрімав його вірний друг — червоногрудий какаду.
Микола одразу ж помітив хворобливу блідість на батьковому обличчі, численні зморшки навколо великих очей, старечу кволість у всій згорбленій постаті.
Читать дальше