Герберт Уеллс: Новий прискорювач

— Ну? — озвався я.

— Нічого такого не відчуваєте?

— Нічого. Хіба тільки легеньке збудження. Оце й усе.

— А звуки?

— Ніяких звуків, — відповів я. — Чорт! А й справді — цілковита тиша! Тільки десь кап-кап… Наче дощик накрапає. Що воно таке?

— Це звуки розпалися на свої елементи, — пояснив, здається, Гібберн, але напевно стверджувати не можу.

Він подививсь у вікно.

— А ви коли-небудь бачили, щоб завіски чіпляли ось так?

Я простежив за його поглядом і побачив, що один ріжок у завіски на вітрі загорнувся догори й так і застиг.

— Ні, не бачив, — відповів я. — Дивно!

— А оце? — мовив він і розтис пальці, що тримали склянку.

Я, звичайно, здригнувся, сподіваючись, що склянка впаде й розіб’ється. Але вона не тільки не розбилася, а навіть зависла в повітрі й не ворухнулась!

— У наших широтах, — промовив Гібберн, — предмет, що падає, за першу секунду пролітає футів шістнадцять. Моя склянка падає теж із швидкістю шістнадцять футів на секунду. Але вона не пролетіла ще й сотої частки цієї секунди. Тепер ви маєте певне уявлення про силу мого «Прискорювача». — І він почав водити рукою навколо склянки, що поволі опускалася, а тоді взяв її за денце, потяг униз і нарешті обережно поставив на стіл. — То як? — спитав він і засміявся.

— Непогано, — мовив я і почав потихеньку вставати з крісла. Почував я себе прекрасно, голова працювала чітко, легко. Одне слово, все в мені наче заквапилося. Пульс, наприклад, робив тисячу ударів на секунду, і це не викликало в мене ніяких неприємних відчуттів. Я визирнув у вікно. Завмерлий на місці велосипедист з опущеною головою і застиглою хмаркою куряви позад себе стрімголов доганяв омнібус, який також не рухався. Видовище було таке неймовірне, що від подиву я аж рота роззявив.

— Гібберн! — вигукнув я. — Скільки часу діє ваше кляте зілля?

— А дідько його знає! — відповів професор. — Минулого разу я ліг у ліжко й заснув. Сказати правду, я тоді злякався. Тривало це хвилин, мабуть, кілька, але ті хвилини здалися мені годинами. Однак згодом сила дії починає різко спадати.

Ніякого страху я не відчував і дуже цим пишався. Правда, нас було все ж таки двоє.

— А чом би нам не прогулятися? — запропонував я.

— І справді!

— Але ж нас побачать!

— Що ви! Ні в якому разі! Ми полетимо, як у казці. Ходімо! Кудою вийдемо — у вікно чи в двері?

Ми скористалися вікном.

У мене буйна уява, я багато читав про всілякі чудеса, чимало пережив сам, але ця коротенька прогулянка по Фолкстону з професором Гібберном після його «Нового прискорювача» була найдивовижнішою, найнеймовірнішою пригодою в моєму житті. Ми проминули дубову хвіртку, вилетіли на вулицю і якийсь час уважно спостерігали застиглі екіпажі. Шпиці в колесах, конячі ноги, кінчик батога й спідня щелепа кондуктора (він, мабуть, саме зібрався позіхнути) ледве помітно рухались, але кузов незграбного омнібуса здавався скам’янілим. І жодного звуку, якщо не брати до уваги ледве чутного хрипу в горлі котрогось із пасажирів. Візник, кондуктор і одинадцятеро пасажирів ніби зрослися з цією застиглою брилою. Спершу таке видовище нас вразило, але потім, коли ми обійшли омнібус з усіх боків, нам стало аж неприємно. Такі самі люди, як ми, і воднораз не схожі на нас, позавмирали в безглуздих позах, не завершивши своїх жестів. Дівчина й молодик усміхались одне до одного, пускали очима бісики, і застиглі усмішки на їхніх обличчях, здавалося, залишаться назавжди; жінка в розмаяній на вітрі накидці сиділа, спершись на поручні, і некліпно дивилася на Гіббернів будинок; схожий на воскову фігуру чоловік підкручував вуса, а інший простяг закляклу руку з розчепіреними пальцями й намагався схопити капелюха, що злетів у нього з голови.

Ми дивилися на них, сміялися з них, корчили їм гримаси, але потім раптом відчули до всієї цієї компанії відразу, перетнули перед самісіньким носом у велосипедиста вулицю й подалися в бік моря.

— Погляньте сюди! — зненацька вигукнув Гібберн.

Там, куди він показував пальцем, була бджола; вона повільно перебирала крильцями й рухалася зі швидкістю равлика — найледачішого равлика, якого тільки можна собі уявити.

І ось ми вже на лугу. Тут почалося щось просто-таки неймовірне. На естраді грав оркестр, але ми чули не музику, а скоріше хрипіння чи передсмертне зітхання, яке час від часу переходило у щось схоже на глухе цокання величезного годинника. Люди довкола стояли хто наввипинки, хто, мов якась дивна німа лялька, балансував на одній нозі, прогулюючись по траві. Я проминув пуделя, що підскочив був угору й тепер опускався на землю, повільно перебираючи в повітрі лапками.