Олесь Бердник - Стріла Часу

— Я — Василь Горовий. Колишній студент Київського університету. А це — професор астрономії Іван Ігнатович Діжа…

— Оце так професор! — вигукнув хтось здивовано.

Почувся сміх. Президент нервово потер долоні, різко встав, підняв руку.

— Спокійно, товариші. — Потім, повернувшись до новоприбулих, сказав: — Що ви Горовий, ми можемо повірити. Я трохи пам’ятаю вас… Але Діжа — мій колега. Я в той час працював завкафедрою математики. Я бачу перед собою юнака…

— І все-таки я Діжа! — сердито озвався Іван Ігнатович.

— Може, й Діжа, та не та, — пожартував сивий щупленький дідок — професор біології.

— Ну, це ти, Грицько, вже занадто! — огризнувся Іван Ігнатович.

Дідок з несподіванки закашлявся, ображено знизав плечима.

— Ви погано виховані, юначе! Я вам не Грицько, а Григорій Тимофійович!

— Раніше ти цього не говорив!..

Президент роздратовано натиснув кнопку. Пролунав дзвінок.

— Товариші! Засідання перетворюється у фарс. Товаришу Діжа! Може, ви син Івана Ігнатовича, професора астрономії?

— Що за дурниці! Я ніколи не мав сина!

— Та не ви, а Іван Ігнатович Діжа, професор!

— Я й є Діжа, професор.

У залі засміялися.

Іван Ігнатович розгублено розвів руками:

— Товариші! Мені трохи дивно, що мене не визнають. Я бачу тут кількох учених, котрі раніше були моїми учнями. Адже ви Сергій Руденко? Чи не так?

Товстий огрядний вчений заворушився, на його добродушному обличчі заграла ніякова посмішка.

— Гм, гм. Ви вгадали. Я — Сергій Руденко. Але ж знати мене не дуже мудра штука.

Діжа розсердився, по його худорлявому обличчю поповзли червоні плями. Він смикнув себе за вухо і роздратовано вигукнув:

— Колись ви мене дражнили «консервованим Моржем». Але ви, я бачу, ще більші консерватори. Нам треба доводити, що ми не верблюди. Я міг би навести багато прикладів, які наочно ствердять, що я професор астрономії. Сподіваюсь, рівень знань юнака і старого вченого неоднаковий?! Так перевірте мене!..

— Дозвольте мені! — почувся дзвінкий голос від дверей. Потім між стільцями пройшла висока, струнка жінка. Сивіючі коси її були заплетені короною навколо голови. Біля повних вуст залягла глибока скорботна риска.

— Оксано Іванівно? — здивувався президент. — Яким чином ви сюди?

Зібрання вчених схвальним гомоном привітало відомого астробіолога. Вона поклонилася всім разом, посміхнулася до Василя і сказала:

— Вибачте, що я втрутилася в суперечку, хоч і не була запрошена сюди. Ця справа безпосередньо зв’язана зі мною.

Президент насторожився, брови його здивовано піднялися.

— Як це зрозуміти?

— Дуже просто. Чверть століття тому я познайомилася з Василем Горовим. Ось він перед вами. Не дивуйтеся. Він відпочивав на березі Дніпра. Там же був і професор Діжа. Я приїхала туди в гості, але їх уже не було. Горовий залишив мені записку…

Оксана розгорнула невеликий пожовклий папірець, почала читати. Василь стиснув кулаки. Ось воно, минуле! Вертається юність, воскресає ледь вловимими тінями, звучить у тремтячому голосі сивої жінки.

Затамувавши подих, слухали вчені. Оксана підвела обличчя, сердито зиркнула на президента.

— Ці двоє людей прийшли сюди не для того, щоб ви встановили їх особу, а щоб розповісти про подорож в інший світ. Я стверджую, що перед вами Василь Горовий і професор Діжа. Вас дивує, що вони молоді? Послухайте їх. Пояснення дуже просте і вірогідне.

Президент взяв записку з рук Оксани, схвильовано оглянув її. Зачудовано зиркнув на Горового, потім на професора Діжу.

— Вчена Рада слухає вас.

Наперед вийшов Василь. Оксана сіла на вільний стілець, стомлено заплющила очі. Не треба дивитися. Краще слухати любий голос, забути про час і сивину. За вікнами салону шумить вітер, плюскає хвиля, мимо пливуть розмаїті вогники бакенів. Ласкавий сильний голос читає вірш про велике кохання, таке кохання, що навіть вічність його не знищить.

— Ви забули про парадокс часу!

Оксана здригнулася. Що таке? До чого у вірші парадокс часу? Ага. Це говорить Василь. Сива жінко! Викинь з голови химеру, забудь те, що поросло бур’янами. Хай буде казка! Кожному вона потрібна. А на старості, може, ще більше, ніж у дитинстві…

Оксана розплющила очі. Вона знову слухала дивовижну розповідь Василя. Розповідь про фантастичний політ на край Космосу, в країну голубої мрії. За вікнами хиталися каштани, ледь чутно шуміли машини, гомоніли люди. Але присутні не бачили й не чули нічого. Незміряні простори Космосу виникли перед їх уявою, полонили свідомість. Тихий голос Василя вів їх між блакитними спорудами, мчав у апараті до планети Осяйної, розкривав дивні краєвиди далекого світу, малював гігантський Храм Великої Революції і пам’ятник Вогняному Смерчу…