Олесь Бердник - Стріла Часу

— Добре, що хоч виставка така є, — підморгнув мені професор. — А то довелося б їсти сире м’ясо серед такої високої цивілізації…

Ми залишили апарат на плато і рушили до Храму Великої Революції. Великий Покровитель сідав за край океану, кидаючи на хвилі фіолетово-багряну доріжку. Надворі темнішало. Біля основи споруди з’явилися тьмяні вогники, вони змійками побігли вгору, яснішали, спіраллю завивалися навколо кривавого купола. На плато стало видніше, і ми при тому освітленні підійшли до Храму. Чорна основа складалася з велетенської колонади, в кожній колоні ніби було невідоме джерело проміння, яке кидало навколо примарне, мерехтливе світло.

Тривожне, незбагненне почуття охопило мене — приємне і водночас хвилююче. Я відчував, що побачу щось ще грандіозніше, ніж сама будівля храму. Мої сподівання скоро справдилися.

Як тільки ми піднялися по чорних сходах, перед нами безшумно відчинився круглий отвір. Ми опинилися в сферичному залі, освітленому м’яким голубим промінням. На стінах і куполі — ніяких прикрас. Тільки невисоко над підлогою безперервно пливла багатокольорова гармонійна гама світлових зайчиків, дуже приємна для ока.

Народжений Небом повів нас одним з багатьох коридорів, які променями розходилися від залу. Ми поспіхом пройшли мимо експонатів старовинної промисловості Осяйної, яка виробляла їжу і все, що було зв’язане з нею. Все це скидалося на наші, земні зразки і не цікавило нас. Ми на хвилину зупинилися біля виставки з експонатами кухні. Тут можна було побачити і древнє дикунське вогнище, і електричну кухню, і сковороди, і всякий посуд.

Ми вибрали сковороду, каструлю, два ножі, загорнули все це в прозору скатертину. Потім Народжений Небом знайшов електричну запальничку і знаком запропонував нам іти далі.

Я зрозумів, що він повернув від кругового коридору до центру будівлі. Незабаром голубий коридор закінчився, і ми опинилися в неосяжному приміщенні, яке, безперечно, було головним. Але мене вразило не приміщення, що саме по собі було геніальним утвором. Вся увага відразу ж зосереджувалася на гігантській статуї, що знаходилася посередині залу.

І знову мої слова тільки частково передадуть неповторне враження, будуть лише блідою тінню величної творчості митця з іншого світу.

Перед нами чорнів простір безмежного Космосу, засіяний мереживом сузір’я та туманностей. А серед неосяжного Всесвіту пливла планета зеленкувато-блакитного кольору. Вона повільно оберталася, видно було плями хмар, обриси материків та океанів. На одному з її полюсів стояла постать людини, схожої на Народженого Небом. Я міг би поклястись, що людина жива, якби не майже кілометрова висота постаті. Зоряна спіраль обвивала тіло людини, німбом сяяла навколо голови. Вся постать напружилася в неймовірному зусиллі, високо підняті руки статуї з титанічною силою штовхали гігантську спіраль в безконечність.

— Він схожий на вас, Народжений Небом, — стиха сказав професор.

— Це правда. Я його нащадок.

І знову ми стояли довгий час мовчки, з благоговінням дивлячись на титанічну постать великого революціонера Вогняного Смерча. Потім я помітив, що навколо планети, яка служила п’єдесталом для статуї, виникають бліді вогники. Вони Утворювали хвилясту лінію, оперізували кулю і знову повторювались. Я запитав Народженого Небом, що означають дивні вогники.

— Це древні письмена, — відповів космонавт. — То записані останні, передсмертні думки Вогняного Смерча. За вашими поняттями, вони приблизно звучатимуть так:

У мене заболіла голова, очі почали сльозитися. Народжений Небом уважно оглянув нас, взяв мене за руку.

— Досить. Вам треба відпочити. Вийдемо з Храму…

На плато, серед невисоких кущів, ми розклали вогнище. Сухих гілок навколо було вдосталь, звірів на плато, як сказав Народжений Небом, не водилося, і ми могли трохи відпочити від незвичайних вражень.