Олесь Бердник - Стріла Часу

А може, то тільки красна байка? І нічого того нема?

Ні! Ось в другій книжці навіть пишеться про подорож на Місяць. Василько, завмираючи, читає про хороброго Ардана та його вчених супутників, про незвичайний політ у велетенському снаряді, про щасливе повернення мандрівників на Землю. Які чудеса творяться в світі! Якби не батькові книжки, Василько й не знав би про такі дива. Та ось читає хлопець Далі, і глибоке розчарування лягає на душу. Насправді не було такого польоту! І невідомо коли він буде! І все письменник вигадав — і Ардана, і його супутників, і дивний снаряд… Світ неймовірної мрії рушиться, розтікається голубим туманом, а навколо знову звичний берег, покритий дрібним камінням, кущі лози і кози.

Нижня губа Василька тремтить від образи. Він ось-ось знову заплаче. Ніби письменник образив особисто його, Василька, обманув у найкращих сподіваннях…

За далекі гори впало сонце, велетенськими свічками в небі запалали хмари. Уже й вуйна Христина гукає. Пора заганяти кіз. Бреде Василько вузькими вулицями Загір’я, здіймає пилюку порепаними ноженятами, а перед очима — мереживо зірок, блискавичний політ снаряда серед страшної пустоти і мужні обличчя мандрівників-героїв…

Хлопець жадібно їсть захололий борщ, слухає тривожну розмову вуйка Данила з вуйною. Що там трапилося? Він поки що не буде пасти кіз? То й добре! Небезпечно? А чого б то? Якісь совіти йдуть… Страшні, косоокі, а під кашкетами у них роги. І малих дітей вони забирають в якийсь Сибір…

Василько не боїться тих совітів. У нього нема ні батька, ні неньки, гірше не буде! Пасти кіз можна і совітам…

Хлопець тихо вибирається з хати, біжить на берег Дністра. Небо темнішає, на ньому золотим маком висіваються зірки. Вони падають донизу, колишуться в пружній течії ріки. Василько примружує очі, і йому здається, що це його гойдає велетенська колиска. Вервечки прив’язані десь аж біля Місяця, а колиска — вся Земля. Раз-два! Раз-два! Крутиться світ, захоплює дух. Страшно — і гарно!..

Ні, хлопець не сердиться на письменника! То нічого, що не було польоту на Місяць… Зате він буде колись. Неодмінно буде… І може — ух! подумати і то моторошно! — може, Василькові пощастить полетіти туди!

Хлопець скочив на ноги, набрав повні легені повітря, гордо склав рученята на грудях. Потім поставив ногу на камінь і крикнув у прозору темряву ночі урочистим тремтячим голосом:

— Я перший ступив на нову планету! Хто сміє сперечатися зі мною?

Ніч мовчала. Спокійно мерехтіли зірки. Василько засоромився і знову приліг під кущем, озираючись навколо. Вуйко почує, ще книжки відбере. І з жалем відчув Василько, що він ніякий не герой, а одинокий, кволий сирота, що залежить від милості жадібного багача. Серце хлопчини боляче стиснулося, вуста гаряче зашепотіли:

— Боже, дай мені силу! Ангели святі, хай здійсниться та дивна казка! Скажіть мені, скажіть мені, чи я доживу до того, щоб полетіти в небо?..

Зірки загадково посміхалися, урочисто і невпинно котилися до обрію. А на сході загорався новий день…

«…Хмари вдарялись об хмари з величезною силою, спалахували сліпучі блискавиці. Гуркотіли громи. Внизу дрижали скелі, розколювалися, і град каміння падав у бурхливі води океану. Шум бурі, грози, рев грізних високих водяних гір зливалися в жахливу музику. Ніяке створіння не могло б вижити тут. Вся планета була покрита голими скелями, широкими океанами…

Але що це? Якісь дивні звуки чуються вгорі. Сильніші, ніж грім, вони наближаються до поверхні планети, переходять у страшне виття.

Хмари пробиває якесь чорне тіло. Воно повисає над скелястим берегом, поволі опускається. Стовп сліпучого вогню торкається гір, обпалює камінь гарячим подихом.

Дивний корабель зупиняється. Замовкають громові звуки. Тільки гроза й далі бушує.

Аж ось відчинився люк у кораблі. Звідти вийшли люди в дивному блискучому одязі. їх було п’ятеро.

Один з прибулих упав на коліна перед іншими, щось бурмотів, заклинав, просив. Четверо стояли непорушно.

Нарешті пролунав суворий голос:

— Не витрачай даремно слів. Твій вирок ніщо не відхилить. За свою страшну зраду маєш страшну відплату. Залишаємо тобі всього — їжі, вбрання, припасів. їх вистачить на все життя. Через п’ятдесят років сюди, на це ж місце, прилетить корабель. Якщо доживеш до того часу, тебе заберуть. Прощай!

Четверо поволі пішли назад, зникли в отворі. Двері зачинилися. Той, що залишився, простягнув руки вслід, щось закричав, та грім заглушив ті слова.