Олесь Бердник - Серце Всесвіту

Геть розпач і безнадію! Хай вони розвіються в просторі, як зелені сутінки Сатурна під променем життєдайного Сонця…

Ракета описувала навколо Мімаса спіралі. Внизу линула зелено-бура поверхня, помережана щілинами, гірськими хребтами, рівнинами, покритими сліпучо-білими плямами. Десь там, в широкому узгір’ї, трапилася трагедія кілька років тому. Чи не занадто фантастичне завдання поставили люди Землі — знайти потерпілих? Де їх шукати серед хаосу скель і щілин, хребтів і рівнин?

Над пультом, перед космонавтами, горить екран портативного проектора. На ньому зображені кадри з своєрідного фільму чужинців: падіння апарата в узгір’я, вибух, фіолетові кулі на блискучому тлі. Де трапилася катастрофа?

Минали години. Ракета дванадцять раз облетіла супутник, наближаючись до його поверхні. На тринадцятому витку екран радара спалахнув. На ньому виникла розмита пляма.

— Метал! — крикнув Андрій.

— Відзнач координати, — наказав Огнєв.

На чотирнадцятому витку командир почав гальмувати. Швидко наближалося відзначене місце. В перископі виникли зубці знайомих гір, широка блискуча рівнина. Знову спалах на екрані локатора.

Огнєв форсував двигуни ракети, яка повернулася дюзами вниз. Падіння припинилося.

Ракета плавно опустилася на поверхню Мімаса…

З хвилюванням наближалися космонавти до уламків чужого корабля. Здалека можна було помітити недалеко від гірського урвища верхівку сфероїда, занурену в шар замерзлих газів. Сусідня вершина гори була зруйнована. Певне, корабель чужих зіткнувся з нею, приземляючись. А може, зіпсувалася апаратура, хто знає!.. Таємниця катастрофи була покрита товстими пластами аміачної криги.

Космонавти кілька разів обійшли навколо місця трагедії, переглянулись.

— Ці уламки нічого нам не скажуть, — непевно промовив Іван. — Треба пошукати навколо…

— Все покрите замерзлими газами, — заперечив Андрій. — Тут треба спеціальні машини, щоб розрити кригу…

— Пройдемо попід урвищем…

Космонавти попрямували до скель. Вони повільно йшли вздовж кам’яної стіни, оглядаючи всі заглибини. Біля однієї з них Огнєв здивовано зупинився.

— Поглянь, Андрію! Тут хтось з них був!

Справді, біля входу в заглибину лежало кілька невідомих апаратів темно-фіолетового кольору. Один з них нагадував той, що потрапив на Землю. А на скелі, праворуч від входу, було вирізьблено грубе зображення Сатурна. Ще нижче, на одшліфованій ділянці каменя, можна помітити фіолетові хвилясті лінії.

Огнєв мовчки рушив в глиб отвору. Андрій попрямував за ним. Ввімкнули прожектори. Промінь вихопив з пітьми невисокий грот, а в глибині його… фіолетову кулю.

— Андрію… Та сама куля, що зображена в апараті. Невже це жива істота?

— Напевне. Поглянь, вона помітно пульсує. І блиск якийсь тьмяний, не металевий…

— їх було три. Чому лишилася тільки одна…

— А ось, дивись… Ще дві… Але дуже малесенькі…

Дійсно, біля великої кулі, що мала в діаметрі біля сімдесяти сантиметрів, лежали зовсім близенько дві інші. Вони були якісь зморшкуваті, ніби висохлі, і жодної ознаки руху не помічалося в них…

— Мертві, — похмуро озвався Огнєв. — Безумовно, вони загинули.

— І так дивно… як вони перебували в безповітряному просторі…

— Ми нічого не знаємо про їхню структуру, — заперечив Огнєв. — Але дивно інше… Я не відчуваю, що вони чужі. Дивлюся і не розумію — звідки це… Таке враження, наче лежить переді мною мертва людина Землі.

— Вони — соратники наші, — згодився Андрій. — Занадто багато зроблено для їхнього врятування… і все даремно.

— Хто знає, — непевно відповів Огнєв. — Може, цей великий… ще живий. Він здригається. Знаєш що? Я спробую торкнутися його.

— Обережно! — попередив Андрій. — Може, це пошкодить йому.

Командир легенько доторкнувся пальцями до фіолетового купола. По тілу дивного створіння побігли дрібненькі брижі. З-під пальців бризнули іскри.

Огнєв відсахнувся.

— Живий. Тільки що це значить? Він весь заряджений. Як акумулятор! Проте хіба в нас нема на Землі істот з електричним зарядом?

— Дивись, Іване, що з ним робиться!..

Космонавти відступили до виходу. З відстані двох метрів вони спостерігали, як істота заворушилася і почала пульсувати. Потім на фіолетовому тлі раптово виникло дві вузькі щілини. Вони поволі розширилися, засяяли прозорими вогниками, почали повертатися вгору, вниз, на боки, зупинилися на постатях космонавтів.

— Очі! Щоб я вмер — очі, — здивовано скрикнув Андрій.