Олесь Бердник - Поза часом і простором

— Ні! — вперто нахмурився Барвицький. — Вийти за межі Часу і Простору можна. І я зроблю це!..

— Гляньте! — показав Копилов на залу.

Глибоко запалими очима дивився Барвицький, як виходили один за одним вчені, до яких він звертався, у кого в руках була доля здійснення його фантастичних незбагненних ідей… Потім повернувся спиною і понуро схилив голову… Гості переглянулись, Копилов теж знизав плечима і пішов. За ним пішли інші.

Барвицький залишився один. Зовсім один!..

На другий день газети всього світу вийшли з великими статтями, присвяченими Асамблеї. Газети Америки майже всі дали велетенські заголовки:

«БОЖЕВІЛЬНЕ МАРЕННЯ ПРОФЕСОРА БАРВИЦЬКОГО»

— ДИКІ ІДЕЇ —

«КОСМІЧНЕ БЕЗГЛУЗДЯ»

В кожній газеті слова і ідеї Барвицького трактувалися по-різному. Одні насміхалися над тими ідеями, інші погрожували, треті вимагали заборонити подібні виступи, бо вони, мовляв, підривають віру в смисл життя і суспільства.

Газети, зв’язані з релігійними організаціями, надрукували ряд злобних нападок на Барвицького і його виступ. Вони вимагали повністю розгромити подібні ідеї і їх ініціаторів, і серед слів у кожному рядку відчувалася погроза..

…Барвицький посміхнувся, прочитавши ті погрози. Але його легковажність була передчасна. Коли він прийшов на другий день до університету, його викликав ректор.

— Містер Барвицький, — сухо офіціально звернувся він до професора, — на превеликий жаль ми мусимо відмовитися надалі від ваших послуг.

— В чому річ? — здивовано підняв брови Барвицький.

— Я більше нічого не можу сказати вам…

Професор пильно подивився на ректора, зрозумів, що вже почали діяти ті сили, які погрожували, мовчки повернувся і вийшов.

В той же день його було звільнено від наукових посад в усіх інститутах. Барвицький був пригнічений. Замість того, щоб зрозуміти його, світ позбавляє його можливості навіть теоретично працювати над улюбленою проблемою, не кажучи вже про практичне здійснення.

Що ж робити? їхати в Європу? Копилов обіцяв, що їх Академія допоможе! Ні! Вони не тим шляхом ідуть, вони не одірвуться від Землі навіть тоді, коли ракета буде летіти з швидкістю світла! Це, здається, крах його ідей! Дні ідуть за днями і скоро старість! Його надія на Асамблею, на її підтримку провалилась, і тепер залишилось тільки, як пишуть газети, «божевільне марення», всесвітня ганьба і гіркота в душі…

…Ввечері Барвицький бездумно йшов по вулиці. Йому тепер було все одно — куди йти. Дома його ждала пуста, холодна квартира, де він самітно жив багато років з своїми неймовірними мріями віч-на-віч. Він подобався багатьом жінкам, але жінки чомусь не подобались йому його обурювали найменші ознаки міщанства, неуцтва, легковажності. І він залишався самотнім… І ще буйніше линули його мрії в безодні Всесвіту…

Настирливо звали кудись вогняні реклама на землі, на стінах і навіть в небі, мимо пропливав безкінечний натовп, тінями пролітали над головою гелікоптери, на екранах вуличних телевізорів показувалась передача з Місяця, куди прилетіли перші експедиції з Землі, але нічого цього не бачив Барвицький… Знову приходила апатія, як це бувало з ним часто. Він повернув до велетенського моста і вийшов до парапету…

Барвицький не бачив, що за ним на невеликій відстані йшла весь час молода жінка. Вона зупинилася недалеко від моста, сховавшись в тіні…

Він сів на парапеті. Хаотичні думки закружляли в голові. Що він хотів? Розібратися в тому, що відбулося? Для чого? Тепер все даремно! Даремні його безумні мрії, сподівання, плани…

Далеко внизу, в хвилях ріки, блиснули відбитки зірок. Барвицький стрепенувся, підняв лице догори. Легкий вітер мчав у нічному небі прозорі волокна хмарок, і здавалося, що зірки, які виднілися в туманному димку, колишуться. Барвицького щось здавило за горло, на очі навернулися сльози— і, як завжди, забилося серце, сильно, хвилююче.

В пам’яті блискавично проносилося його життя, повертало золоте дитинство. Ще тоді, коли він ледве вмів читати, коли над його білявою головою простиралося небо рідної Галичини, — його хвилював вигляд зоряного неба… З глибини свідомості виринали тіні минулого…

…Він сидить на колінах у матері — русявої синьоокої худенької жінки. Легенький вітрець пестить обличчя Святослава, заколисує його. Не ваблять його ні величні вершини лісистих Карпат, що вирізьблюються на обрії, ні спів солов’їв, ні тінисті гаї, ні рев Черемошу. Дитячий погляд тягнеться в небесну безодню. Чого йому там шукати — в цих краплях вогню — зірках, що мерехтять на темносиньому тлі неба, або в холодному колі Місяця? Страшна глибина відчувається, як поглянеш у небо, але це не лякає Святослава, і з дитячих вуст зривається негадано запитання: