Борис Фрадкин - Полонені вогняної безодні

Але сказав він це без усякого ентузіазму.

Вадиму здалося, що його розбудив Ленин сміх.

Розплющивши очі, він зрозумів — сон порушила вібрація. Лениним сміхом дзвенів корпус машини. До нього прилучалося хаотичне плетиво звуків, серед яких можна було розрізнити шум морського шторму, свист вітру, гуркіт гірських обвалів, стогін, бухкання, скрегіт.

Вадим зробив спробу думати тільки про Лену. Нічого не вийшло — по корпусу шалено стукали тисячі важких молотів. Ні магніто-плазмове поле, ні подвійні стіни корпусу не захищали більше екіпаж від дикого танку базальту.

В сусідньому гамаці лежав Чураков, нижче — Міхєєв, обидва з розплющеними очима.

— Не спиться? — запитав Вадим.

— Де вже тут заснеш, — кинув Міхєєв.

Андрій змовчав. Він хотів одного: хай вібрація буде така сильна, щоб у голову не лізли думки, не мучили його незвичними сумнівами.

Вадим скочив з гамака. І скрикнув. Йому здалося, що підошви торкнулися розпеченої поверхні. Вібрація вже проникла крізь найлоповсть. Вона голками прошила тіло. Від неї на хвилину перехопило дихання. Та найхворобливіші відчуття були в голові — там у мозку наче закрутилося, застрибало безліч гостреньких камінців.

— Тьху! — командир дихав часто, але на ногах устояв, уперто не бажаючи здаватися. — Ч-чорт, як проймає! Ну, нічого.

Він пішов до люка.

У другій кабіні Скорюпін вів подвійну боротьбу: то, притулившись до апарата, обертав лімби настройки і вдивлявся в блакитну лінійку, то, схлипуючи, затуляв лице долонями і відкидався в кріслі.

— Не чутно? — запитав Вадим. Йому довелося кричати, щоб подолати гудіння корпусу.

Зв'язківець похитав головою.

Те, що побачив Вадим у третій кабіні, вразило його. Геолог і атоміст сиділи один навпроти одного. В атоміста було змучене обличчя, він раз у раз хапався руками за голову, за серце, але не випускав затиснуте в пальцях електроперо. Над чолом його настовбурчилося волосся, на пом'ятих безсонням щоках стирчала руда щетина. Він ось-ось ладен був здатися і попроситись на поверхню. Та з хвилин складалися години, а Біронт не скаржився і вивчав далі характер випромінювання, що породжувало мезони.

Микола Миколайович мав дещо міцнішу вдачу. Але йому також нелегко було сидіти в кріслі. М'ясисті щоки вченого здригалися, увесь він морщився від виснажливої вібрації. А в очах і упертість, і творчий азарт.

— Відкриття за відкриттям! — вітав Дектярьов появу Суркова. — Ви тільки уявіть собі, Вадиме Сергійовичу, він має кристалічну будову.

— Хто він?

— Базальт, який нас оточує.

— Що ж… поздоровляю.

Цієї миті Вадима не дуже-то цікавила структура базальту.

— Так, так! — кричав Дектярьов і навіть підвівся, щоб Сурков його краще чув. — Ультракристалічна структура. Кристали такі дрібні, що мені пощастило відкрити їх тільки з допомогою ось цього. — Микола Миколайович постукав суглобом вказівного пальця по шкалі одного з приладів. — Складається така картина: на глибині сорока кілометрів під впливом тиску кристалічна структура переходить в ультракристалічну, а не в аморфну, як ми досі гадали. Як вам це, га? А ось на глибині трьохсот кілометрів вона набуде справжнього аморфного стану. Це відбуватиметься значно відчутніше, з виділенням тієї енергії, яка й породжує землетруси.

— Я зрозумів вас, Миколо Миколайовичу. А як справи у Валентина Макаровича? Він також робить відкриття?

Дектярьов відчув глузування в голосі Суркова, але не образився, а, навпаки, усміхнувся.

— Так, схоже, що й Валентин Макарович зловив велику рибину. В усякому разі, ми вже не повернемося з порожніми руками. Чи не так, Валентине Макаровичу?

— Не відривайте, будь ласка, не відривайте! — благав Біронт. — Ви ж бачите, як важко зосередитися. Йдіть розмовляти в інше місце. Дуже прошу вас.

Погляд атоміста зупинився на одному з приладів, а розчепірені пальці націлилися на перемикач.

Вадим спустився до себе, сів у крісло, щоб працювати. Йому хотілось до повернення на землю остаточно вирішити питання про вибір найраціональнішого профілю корпусу підземохода. Проте в нього було таке відчуття, начебто він сів не в крісло, а в якесь середньовічне пристосування для тортур, виготовлене з грубого неопрацьованого металу, і що це пристосування з шаленою швидкістю котиться нерівною кам'яною поверхнею.

«На наступному підземоході доведеться поставити крісла на віброгасники», — подумав Вадим.

Спроба захопити себе розрахунками зазнала невдачі. Розгублений Сурков переконався, що не зможе зосередитися в таких умовах. Проклята вібрація вивертала всі нутрощі.