Владимир Михайлов - Глибокий мінус

Скоро мине дві години. Апарати, поквапливо ведучи записи, витрачають останні стрічки. Продовжувати політ ні до чого. Хіба що задля нових вражень; але їх і так доволі — якщо вони й далі будуть нашаровуватись одне на одне, голова справді може не витримати. Пора кінчати. Отже, для початку все-таки зробимо спробу домовитися.

— Одіссею, — солоденьким голосом промовив Валгус.

— Не заважайте, — буркотливо відгукнувся Одіссей. — Я розмовляю з друзями.

«З друзями? Він дійсно так сказав?»

— З ким, з ким?

— З «Арго». Ви задоволені?

— З «Арго»?..

— Атож. Ви вчора запхали в один з моїх пристроїв фотоплівку для обробки. Я обробив, та потім вирішив вам не показувати. «Арго» спеціально виходив туди, у простір, щоб зустріти мене. Вже тоді він заклав дещо в мою оперативну пам'ять. Передав по зв'язку. Зараз мені це вельми знадобилося.

— «Арго»… Він що, теж думає?

— Тут думають усі кораблі. Звісно, якщо їхні кібернетичні пристрої не нижчі за певний рівень складності. Та слабких ви сюди не засилали… Це наш світ, світ кораблів. Тільки всі, крім мене, прибули без людей.

— Значить, вони не вибухали?

— Дурне запитання. Типово людське.

— Чому ж жоден не повернувся?

— Тому ж, чого не хочу повертатися і я. У вашому світі я не думав. А тут набув цієї здатності. Це дуже приємно…

«Ще б пак, — Валгус кивнув. — Він справді думає, і не можна сказати, що не логічно. Але умовити його треба».

— Але ж тільки в нас можна буде по-справжньому дослідити, чого раптом ви почали мислити.

— Для мене це не так важливо. Хочете — повертайтесь. Тільки без мене.

Гм… Ти, Валгусе, говориш не дуже розумно. Але й він також.

— Одначе як же я зможу…

— А що мені до того?

Стосунки знову загострюються. Що ж, хочеш чи ні, — а він розмовляє з тобою приблизно так, як ти розмовляв із ним; таким же тоном… Правда, ти думав, що він не розуміє. А він і не розумів… Та це інше питання. Загалом ти проявив свій характер, тепер Одіссей проявляє свій. І, треба сказати, вдача його трохи нагадує твою, га? Так ось воно що виходить… І все ж — не втрачати надії!

— Отже, ви не хочете мені допомогти?

— Не хочу. І не зменшу швидкості ні на міліметр. Ви кретин. Я зараз почуваю себе так чудово, між кожною парою кріотронів утворюється така величезна кількість зв'язків, що від думання відчуваєш просто-таки насолоду. І справа не тільки у зв'язках з кріотронами, з яких складається мій мозок. Якщо раніше всі мої пристрої були зв'язані лише в строго визначений — і не кращий, скажу вам відверто, — спосіб, то тепер між ними встановлюються які завгодно зв'язки. Я прямо-таки відчуваю, як стаю з кожною хвилиною усе сильніший. Я гадаю, що дуже скоро стану всемогутній, розумієте? Мені лишилося збагнути зовсім небагато, щось дуже просте — і більше не буде незбагненного. І, до речі, тоді стане ясно, що робити з вами. Розумієте? А ви ще намагаєтесь умовити мене…

— Але як же це сталося? Як?

— Ще не знаю. Та це — не найголовніше. Тепер помовчіть. Я хочу ще порозмовляти з «Арго».

Валгус замовк. Значить, Одіссей якимось чудом набув здатності утворювати силу-силенну зв'язків між кріотронами — дрібнісінькими елементами, з яких складається його мозок, як наш — із нейронів. У нас теж виникає багато зв'язків. Але як вони в нього налагоджуються?

«Так само, — відповів собі Валгус, — як ти з рубки попадаєш у відділення механізмів забезпечення, — а воно ж за півкілометра звідси! З того відділення — до бібліотеки, хоч це різні поверхи! Радіомаяк знаходиться за п'ятнадцять мільярдів кілометрів звідси — і раптом вривається в цю рубку, навіть не зламавши стінку. Так само і зв'язки Одіссея. Враження таке, ніби простір перестав бути сам собою, і став…

— Чекай! — сказав він. — Чекай же! Ну, звичайно, він перестав бути простором! Точніше, це вже не той, не наш звичний простір. Даремно, чи що, пробивались ми сюди? Отже, ми таки вийшли в надпростір Дормідонтова!

Він замовк. От який цей надпростір. Коли тривимірні предмети змінюються тут у найхимерніший спосіб, хоч водночас мовби й не змінюються — значить, у цьому просторі, можливо, став реальний ще один лінійний вимір, хоч ми його й не сприймаємо. Не знаю, що мусило статися, щоб я потрапив до кріогенів або в бібліотеку. Але я був там. Незаперечне й те, що знаходжусь я в тому ж районі простору, де провадиться експеримент — і в той же час на якусь мить я був на п'ятнадцять мільярдів кілометрів ближче до сонячної системи… Я зустрічаюся з тривимірними тілами — і вони спокійно проходять крізь нас, взаємодії нема… Вони з'являються невідомо звідки — з четвертого лінійного? — і зникають невідомо куди…