Владимир Михайлов - Глибокий мінус

Важкий одяг, очевидно, без підігрівання. Цікаво все-таки, чи зможу я визначити епоху?..

Ні, безнадійно. Ясно, наприклад, що штани є. Але короткі вони чи довгі — не розібрати, бо на ногах у людини, на жаль, чоботи по стегна. А такі носили з давніх-давен і мало не до вчорашнього дня. Та й у нас, в експедиції, є щось схоже, тільки, звісно, не той матеріал. За спиною висить зброя. Здається, ще газова. Вона стріляла кулями. Так… Зараз він заговорить. Як важливо…

— Пробачте, я розбудив вас, — мовив чоловік і всміхнувся. Зуби його блиснули в напівтемряві.

Колін зморщив чоло. Слова можна було зрозуміти: хоч вони здалися дуже довгими, але корені були ті самі, з однієї мови. Це, чого доброго, пощастило…

І нападати предок немовби не збирається. Тим краще. Тепер треба тільки поводитися так, щоб чоловік, який набрів на хронокар, не запідозрив правди, щоб у нього взагалі не з'являлось жодних підозр. А для цього — не дозволяти йому опам'ятатись. Одразу зацікавити чимось. І самому оглянути ретаймер.

— Отже, спали, — знову озвався чоловік. — Я вас не стану більше турбувати. Розташувався тут, по сусідству, та виявилося, що вогню катма — чи то загубив сірники, чи вдома забув….

— Ні, — промовив Колін, — я не спав. Задрімав трохи. Так і думав, що хтось надійде. Мені потрібна допомога. А вогонь я вам дам.

«Це можна, — подумав він. — Щоб розпалити багаття навколо машини, треба ще попрацювати. Та й самому йому це не під силу…»

Він добув з кишені батарейку, натиснув контакт. Неяскравий язичок плазми піднявсь над електродом.

— Запальничка цікава, — сказав чоловік, припалюючи. І з задоволенням затягнувся. — Іноземець?

— Що?

— Ну, турист. Мандрівник?

— Взагалі, так, — погодився Колін.

— Зрозуміло, — мовив чоловік і чомусь подивився вгору. — Машина цікава, я таких не бачив. Здалеку?

— А, так, досить здалеку (я правильно сказав?). То ви зможете мені допомогти?

— Чому ж ні? Звичайно… А що сталося?

Він зняв з плеча обладунок, приставив до дерева.

— Ось, — промовив Колін. — Бачите цей виток? Випрямити…

— Інструмент у вас є? — спитав предок. Він розіклав свою верхню вдяганку біля хронокара. — Давайте…

«Добре, — подумав Колін. — Поки працює, він ні про що не спитає. Хоча б про те, як я потрапив сюди — у лісові нетрі, без дороги, на такій незграбній машині… Або — звідки потрапив… Отак, можна братися за ретаймер».

Він почав огляд із зовнішніх виходів. Так, тут усе гаразд. Ну, перейдемо до головного….

У ретаймерному відділенні було тепло. Колін простяг руку й одразу намацав рест. Він був ще теплий на дотик… Колін почав злегка торкатися пальцям комірок. Вони обсипались від найлегшого дотику — чути було, як крупинки речовини падали на підлогу. Так, згорів. Відновити не можна, сказав би Сизов.

Кінець. Найбільш прикро, що й результати загинуть теж…

Остання думка була нестерпна; Колін скрипнув зубами. Але схаменувся, почувши покашлювання. Він підвівся і вийшов з машини, намагаючись здаватися якомога спокійнішим.

— Ну, це я зробив, — сказав предок. — Готово… — Мова його дивно сповільнилась, він дивився в одне місце, дивився, не відводячи очей. Колін прослідкував за напрямком його погляду і відчув, як холоне спина: крізь блискучий титановий щиток хронокара проросла билинка. Вона була вже тут, коли хронокар виходив із субчасу, і потрібної миті щось не спрацювало у вирівнювачі простору — часу; щиток не прим'яв билинку, а вмістив її у собі — слабка стеблинка пронизала метал, мов надтверде вістря… Колін відчув, що червоніє, але предок усе дивився на билинку. Зараз спитає. Випередити його…

— До речі, хто ви? — запитав Колін. — Ви працюєте тут?

— Ні. Інколи приїжджаю на відпочинок.

— А що ви робите, коли не відпочиваєте?

Здається, предок глянув на Коліна з деякою підозрою. Відповів не зразу.

— Так, — сказав Колін. — Тут ви відпочиваєте… («Якби він тут не тинявся, хтозна — може й проскочив би я, не було б цього ущільнення часу, на якому згорів рест… І сидів би я зараз у стартовому залі Інституту Хроногації та Фізики Часу…»). Наші, повертаючись із зоряних експедицій, теж люблять пожити в лісі. До речі, що чути про останню зоряну?

Колін вичікувально глянув на чоловіка з минулого. Той не менш уважно дивився на Коліна, в очах його щось було… «Невже, — подумав Колін, — я потрапив у епоху, в якій ще не було зоряних експедицій?..» Чоловік ступив до нього, і Колін напружився, відчуваючи, що зараз станеться щось.