Владимир Михайлов - Глибокий мінус

Але таким він був у легендах, а на кораблі був просто дідусь, який чув, коли до нього зверталися, лише тоді, коли хотів чути, а коли не хотів, то спокійнісінько собі мовчав і навіть не перепитував. А це не найкраща форма бесіди.

— Все-таки вони не замінять земних, — знову сказав молодший голосніше.

Старий підвів сухорляве лице від екрана, його погляд пройшовся звичним шляхом — від вигадливих, за останньою модою, сандалів, по світлому спортивному костюмі, по покритому густою, ще земною засмагою обличчю і каштановій чуприні і врешті зупинився на голубих очах, в яких, здається, світилася цікавість.

— Вам би все земне… Не замінять так само, як нові друзі не замінять старих, — нарешті відповів Кленов. — Та вони потрібні. Старі друзі відходять, однаково — люди вони, чи кораблі, чи гіпотези. В моєму віці можна одного разу прокинутись — і не впізнати світу. А до чого це ви — про земних журавлів?

— Про тих, інших, можете сказати тільки ви, — була відповідь. — Хоч це й дивно. Все-таки у ваші роки…

— Роки — пусте, нісенітниця, — з задоволенням сказав старий. — Забудьте це поняття, шановний… м-м…

— Ігор, — промовив молодий.

— Шановний Ігоре. Люди вмирають від розчарувань, а не від віку. Ставте перед собою менше завдань — і вік не матиме влади над вами.

Він скоса зиркнув на співрозмовника і посміхнувся, завваживши його здивоване обличчя.

— Я сказав: «менше завдань», а не «менші завдання». Чим менше завдань, тим менше розпорошеності, менше розчарувань. Та й одна мета може бути варта десяти життів. А втім — до чого це я?

Він строго подивився на екран. І замовк. Ігор перечекав і сказав:

— Я, мабуть, погуляю…

Він повернувся за півгодини. Кленов, як і раніше, сидів, схилившись до екрана. Терпіння — ось що лишилося йому від минулого. Сидить. Дивиться. Це про нього розповідали легенди. Роки…

Старий озирнувся на ледве чутний звук кроків. На його обличчі був подив: він знову з незвички забув, що їх двоє.

— Ага, це ви, — пояснив він швидше сам собі. — Що нового?

Обоє вони знали, що нічого нового не могло бути.

— Вони почувають себе чудово. І чудово спостерігаються. Просто прекрасно.

— А, оті ваші… та мікрофлора? Ну, ну…

— Скажіть, Найстаріший, — звернувся Ігор, — у мене мікрофлора. А ваша мета?

Кленов не відповів. Він мовби не чув запитання. Його очі, як і досі, були спрямовані на екран, і відблиск екрана лежав на сухому й гордому обличчі старого.

— Адже задля чогось ви тратите час перед цим екраном? Програму досліджень закінчено, а ви й не збираєтесь гальмуватись. В чім річ?

— Що означає — я трачу час? А що робили ви? Тільки не повторюйте, що милувалися вашою мікрофлорою. Не треба.

— Я сидів у салоні, — сказав Ігор, — і дивився на телефон. Мені хочеться, щоб хтось подзвонив, а ніхто не дзвонить і не призначає мені побачення. Чому ви не подзвонили?

— Не було потреби, — сказав Кленов. — А телефон у салоні стоїть для того, щоб я міг звідти зв’язуватися з обчислювальною установкою.

— Але ж ви й двох разів не були в салоні?

— Не був, — згодився Кленов. — Та можу бути, і цього досить.

— А ви марнуєте час біля екрана. Адже тільки з’явиться що-небудь, автомати самі…

— Дарма. Я можу їх випередити. А часу в мене досить. Це в молодих його не вистачає. Вони хочуть встигнути скрізь. У мене — одна мета…

Ігор присів на підлогу. На Землі тепер усе частіше сиділи просто на підлозі. Старий покосився і всівся в кріслі ще пряміше. Він сидів, як на прийомі, і його робочий комбінезон здавався вишуканим, наче вечірній костюм.

— А яка вона, ваша мета? Ще якісь випробування? Або відкриття? Ці Журавлі. Ви про них кілька разів згадували… Хто вони? Розкажіть про них. Це через Журавлів ми не повертаємося?

Найстаріший відірвався від екрана.

— Я міг би дещо розповісти. Але вам це просто так — з цікавості… Та й розповідати я, правду кажучи, відвик. І взагалі — не варт. А щодо Журавлів… Я ж казав, що старі друзі відходять. І мало того — вони ще залишають нерозв’язані завдання. Це — в кращому випадку. А то ще вони висувають їх, відходячи.

— Я починаю розуміти, — сказав Ігор.

— Так?

— Я пригадую…

— Цього ви зробити не можете. Вас тоді ще на світі не було. І ви ж закінчували не Московський Зоряний…

— Але мені розповідали… Так, там було щось, пов’язане з аварією корабля.

— Що-ось! — протяг Кленов. — Таке треба знати у всіх деталях. Це — дослід. Що-ось!..

— Я ж не космонавт.

— Знаю.

— Та хіба це так важливо? Знати слід основне, а деталі… Це ж було так давно. Ну, аварія… Звичайно, я розумію… І в вас там був хтось, так?