Александр Казанцев - Марсові онуки

— Не знаю, браття, скільки знайдемо ми тут розумних істот, — мовив Богатирьов, підводячись, — та дві істоти ми зобов'язані знайти: наших братів по племені…

— Братів по племені? — схвильовано повторив Олекса, стежачи за Іллею Юрійовичем.

Підійшовши до всюдихода, він став налагоджувати зв'язок із роботом.

— Брати по племені! — тихо повторив Олекса, йдучи по піщаній обмілині і дивлячись на залишені ним самим сліди.

По заболоченій гущавині рухалися три постаті.

Керн і Вуд ледве одужали. Тривала лихоманка висушила їхні лиця, забрала сили. Вони йшли, хитаючись, ледве тримаючись на ногах, балансуючи, як канатохідці.

Особливо зле було Залізному Джонові. Не пристосований до вправ на рівновагу, він раз у раз зривався зі слизького коріння і опинявся по коліна в трясовині.

Керну доводилось провадити з ним спеціальні заняття, щоб він засвоїв «ходіння по корінню». Робот прекрасно все запам'ятовував, міг слово в слово повторити, та… щохвилини зривався в драговину, з хлюпанням і цмоканням витягаючи з багнюки залізні ноги.

— Доведеться удосконалити машину, — похмуро зауважив Керн.

Та, коли треба було продиратися через ліани, закутий в обладунок робот був на висоті, розтрощуючи перепони сокирою, як лицар юрбу невірних.

Ці хвилини Вуд використав для збирання гербарію. Аллан Керн насмішкувато спостерігав за ним:

— Розраховуєте на професорське звання?

— Боюсь, що замало знаю, аби бути професором!..

— Мілке ваше море, Вуд. Професор одержує в США менше поліцая.

— Погляньте, шефе, на цей листок. Заприсягаюсь, я бачив його відбиток на камені. Хіба я привезу його заради професорської платні? Ні, шефе, заради науки!

— Наука не може бути метою. Наука — засіб. Помилуйтесь Джоном. Колонія таких машин, створюючи схожих на себе, змінить цю планету, відкопає тут мені такі скарби…

— Ви, здається, шукаєте нову форму рабовласництва?

— О ні! Електронний мозок інформовано про американську декларацію прав.

Несподівано все навкруги потемніло, наче спала ніч. Почулося клацання, свист і завивання.

— Нічого не розумію, — сказав Керн, засвічуючи ліхтарик і дивлячись на годинник. — Ми встановили, що венеріанська доба дорівнює дев'яти земним добам, семи годинам і сорока хвилинам, а зараз…

— Шефе, над нами хмара попелу…

— Вулкан? Цього тільки бракувало!..

Лісом прокотився грізний гуркіт. Голоси відразу змовкли. Захитались папороті.

Керна і Вуда так трусонуло, що вони ледве встояли на ногах, вчепившись один в одного. Робот сповз із коріння і загрузнув у трясовиці. Керн і Вуд допомагали йому вилізти.

Якась звірина шмигала навколо. Її хижі очі неначе іскри блимали у пітьмі…

— Якщо дерева почнуть падати, краще піти з гущавини, — запропонував Керн.

Люди й машина бігли з лісу… назустріч ящіркам, що рятувалися.

Ліс закінчився біля стрімкого вулканового схилу. Зверху, курячи і блискаючи, котилася вогняна ріка…

Земля хиталася під ногами, як море за мертвої хвилі. Керн і Вуд повернулися до лісу, та побачили, як падають велетенські папороті.

— Сюди! — вигукнув Керн, показуючи на кам'янисте узвишшя.

Лава повільно стікала, набухаючи тістоподібною хвилею.

Люди і робот стояли на каменях. Лава обтекла їх з двох боків.

Магма дісталася до крайніх дерев, і вони спалахнули свічками. Почалась лісова пожежа, яку роздмухував сильний вітер.

Вогняний потік набухав, розливаючись дедалі ширше. Він сипав іскрами, яскраві спалахи вигравали на ньому.

Чорна хмара попелу висіла над головою ї змішувалася з димом лісової пожежі. Все навкруги, освітлене лавою, зловісно мінилося червоними відблисками.

Бульбашки здувалися на блискотливій поверхні магми і лопали, розкидаючи фонтани вогняних бризок. Клуби диму підіймалися з гарячого потоку, як дивовижний туман, огортаючи ноги тих, що стояли на кам'яному острівці.

— Добре, що з нами нема Мері, — тихо прошепотів Вуд.

— Краще помолимося, — сказав Керн, дістаючи молитовник. Він простягнув руку, щоб вимкнути робота. — Це його не стосується.

Та Гаррі перехопив шефову руку.

— Слухайте, слухайте!..

Земля під ногами гула, ліс тріщав, дерева горіли й стріляли. З вершини гори долинали вибухи…

Робот повторював байдужим голосом:

— Чутність кращає. Стала п'ятдесят два проценти. Грозові розряди все ще заважають.

— З ким він розмовляє? — спитав Гаррі.

— Мовчіть! — просичав Керн, що вчепився в його руку.