Александр Казанцев - Марсові онуки

На повні груди вдихнув він вологе повітря. Від страшної квітки йшов ніжний п'янкий запах.

— Зачекай, росянко-венеріанко, зараз я тебе перехитрую! — промурмотів Олекса, розмахнувся і кинув важкий шолом на віночок…

«Живий механізм» хижака мав спрацювати. Як тільки він відчує на віночку вагу жертви, пелюстки стуляться, а щупальця, що присмокталися, послабшають.

І справді, ледве торкнувся шолом віночка, важкі вологі пелюстки, наче прицмокнувши, стулилися, сховавши шолом зорельотчика.

Розрахунок Олекси виправдався, та… тільки наполовину. Ліани, що присмокталися, не послабшали, а й далі чіпко тримали його. Більше того: присоски потягнулися до його оголеної шиї і вп'ялися в неї, а щупальця обвилися навколо шиї.

Олекса намагався гукати, та зі стиснутого щупальцями горла вихопився тільки хрипкий звук.

І раптом зовсім не з боку квітки, а з туману, майже від всюдихода, схованого туманом, пролунав знайомий Олексі переливчастий голос.

Олекса непритомнів, щупальця душили його, до того ж він вдихав п'янкі отруйні випари.

Голос, у якому лунали і заклик і жах, почули також Богатирьов з Добровим. Це так нагадувало людський зойк, що вони, не промовивши й слова, кинулися в туман, куди сховався Олекса. Вони відразу ж натрапили на знесиленого в боротьбі Олексу.

Збагнувши все, Богатирьов і Добров стали рубати великими ножами ліани, що обвили Олексу.

Добров хотів було відірвати щупальця, що присмокталися до Олексиної шиї, та марно.

Олекса слабо і вдячно посміхався.

— Навіщо скинув шолом? — з болем запитав Ілля Юрійович.

Олекса зміг тільки очима показати на квітку, пелюстки якої стулилися. Могутніми ударами Богатирьов розрубав хижого красеня. Ніж стукнув об металеву частину шоломофона.

Ось чому Олекса не міг викликати допомогу по радіо! Нарешті шолом було визволено.

Богатирьов узяв Олексу на руки й легко поніс, як дитину.

— Солі! — наказав він Доброву. — Втирай йому кухонну сіль у шию… Щупальця восьминога тільки так можна відірвати.

Сіль допомогла. Щупальця відпадали одне за одним, лишаючи після себе яскраві синці.

— Хто ж гукав, Ілля? Хто? — тихо спитав Добров. Богатирьов знизав плечима.

Олекса повільно приходив до пам'яті.

Олекса лежав на сидінні всюдихода, його морозило, йому здавалося: якщо скинути шолом, одразу стане добре, зігрієшся, дихатимеш легше.

Туман тиснув.

Крізь серпанок з'явилася потворна голова страховища. Олексі хотілося загорлати, та він розглядів знайому бороду й очі, що дивилися на нього з тривогою і співчуттям.

Потім туман погустішав і заповнив усе.

Олексі навіть здавалося, що волога мла проникає йому в свідомість.

І він кидався на подушках сидіння.

Потім Богатирьов і Добров зникли зовсім…

Чи Олексі так здалося… Він перестав їх чути.

Часом він відчував, що втрачає вагу, інколи ставало важко в грудях.

Голова гула.

Їх нема… отже, можна скинути шолом, який заважає… Все мине, стане добре…

Тремтячими пальцями Олекса натиснув на грудях кнопку. Шолом відокремився од магнітного коміра.

Олекса трохи підвівся на ліктях, труснув волоссям. Шолома не було.

Олекса жадібно вдихав п'янке повітря, наповнене гострими пахощами. У голові паморочилося, ставало радісно, кортіло співати.

І Олекса, підкоряючись щирому почуттю, заспівав, узяв високу, сильну, пустотливу ноту і навіть сам заслухався. Таке траплялося, коли він закінчував під оплески улюблену арію.

І раптом з туману почулася у відповідь нота, світла, дзвінка, переливчаста…

Олекса сів, вдивляючись у туман. Він розпізнав стовбури папоротей, поміж них гігантські розпуклі квіти, яскраві, темно-червоні, золотаві і емалево-сині…

Олекса немовби зміг бачити в тумані. Що це? Хвороба чи повітря планети так загострили його органи чуття?

Він чітко бачив галявину біля всюдихода. Та ніде не було ні Доброва, ні Богатирьова.

А що це рухається поміж велетенських квітів? Постать, начебто одягнута в туман, легка, майже прозора, що могла злетіти за першого пориву вітру…

Вітер дме тут завжди. Олекса відчував, як куйовдить він його волосся.

І туманна постать трохи піднялася над квітами, злетіла, розпростерши руки-крила…

Легко й нечутно опустилася вона біля Олекси.

І Олекса почув знайомий голос, тихий, звернений зараз тільки до нього.

Він збагнув, що це була вона!..

Він бачив ліс і квіти за її спиною, та не міг розпізнати лице.