Александр Казанцев - Марсові онуки

Навколо трясовині тяглася вузька смуга сухішого грунту, за яким похмурою стіною підіймалися зарості папоротей. Їхні вершини ховалися в клочкуватому тумані.

— Про цю картину я мріяв на Землі, — трохи насмішкувато сказав Гаррі Вуд. — Мені завжди здавалося, що я вже бачив це…

— … у кам'яновугільних шахтах, — похмуро відгукнувся Керн. — Там зустрічаються відбитки цих бісових рослин, інколи навіть скам'янілі стовбури. Сподіваюсь, у венеріанській кам'яновугільній шахті через сто мільйонів років натраплять на наші скам'янілі тіла і ми попадемо в музей.

— Сказати правду, шефе, я вважав би за краще іншим шляхом сприяти розквіту науки.

— На жаль, у нас не лишилося шансів повідомити в газети, що ми бачимо.

— Ви хочете сказати, що росіяни не шукатимуть нас?

— Не будьте бебі в окулярах з національною премією в кишені, — посміхнувся Керн. — Росіяни заправляться паливом у вашої невтішної вдови Мері, доставлять на Землю сенсаційні експонати і одержать всі премії, що належать вам.

— По-перше, я ще не одружений…

— Боюсь, ви так і залишитесь нежонатим.

— По-друге, як же ми?

— Нас почали б шукати, коли б на «Знанні» були не люди, а роботи. І тільки тоді, коли б у цих роботів було вимкнуто «самозбереження». Який розумний наважиться йти на загибель, продираючись п'ятдесят миль через ці чортові джунглі, драгви, морську протоку? І тільки для того, аби пересвідчитися, що ми вже задихнулися без кисню.

— Все ясно, сер. Почнемо з цього, — сказав Гаррі і став рішуче скидати з себе шолом.

— Божевільний! — вигукнув було Керн, та махнув рукою. — А втім… Це право кожного з нас.

Гаррі скинув шолом. Чоло його спітніло, груди судорожно піднімалися, рот широко розкрився.

— Носом… дихайте носом, Гаррі, — порадив Керн, що уважно стежив за ним. — Матимете кисню на двадцять п'ять процентів більше.

— О'кей, шефе! — відгукнувся Гаррі; голос його лунав глухо. — Дихаю… І, здається, живий…

— Це справді цікаво, Гаррі.

— Це шанс, шефе.

— Не вмерти довше? Що ж, тоді доведеться розвідати берег.

Гаррі сів на купину. Він важко дихав. Повітря було гаряче й вологе, насичене якимись дивними запахами. В голові паморочилося, і від цього здавалося, що повітря п'янить, хоча його ввесь час бракувало. Просто очей пливли кола і клоччя туману. Крізь них Гаррі ледве розрізняв, як його сухорлявий шеф перестрибує з купини на купину, наближаючись до велетенських папоротей. Папороті, папороті… В свідомості Гаррі спливали латинські назви. Мимоволі він систематизував венеріанську флору. Це означало, що дихати все ж таки можна.

Гаррі відзначив, що в цьому світі нема трави. Будь-яка, здавалось би, трав'яниста рослина мала тут деревоподібну форму, і до земної латинської назви слід було додавати ще одне слово. Особливо багато було змієподібних коренів, що тягнулися болотом з купини на купину. Вони перепліталися, трохи занурені в баговиння, там і тут випираючи з нього. Вони нагадували бридких плазунів.

По них і пробирався до берега Керн.

Купини було вкрито кулястими безбарвними грибами. Коли Керн наступав на них, вони вибухали чорною хмарою.

Сонця, звичайно, не видно. Все навкруги було червонястим: темно-пурпурове низьке небо, мідні калюжі води поміж купинами і рослинність.

Так! І кармінова рослинність!

«Так і мало бути, — подумав Гаррі, одягаючи шолом, щоб віддихатися; тепер він знову міг міркувати. — Тут занадто гаряче, рослини випромінюють зайве тепло, відбивають промені теплоносної частини спектра, тому й червоні».

Гаррі Вуд зупинився поряд з байдужим до всього роботом. Обидва вони стежили, як Керн вийшов на берег.

І відразу берег ожив. Звідусіль до Керна повзла сила-силенна маленьких істот.

— Життя! Ось воно, життя, шефе! — радісно вигукнув Гаррі.

— З усіх видів життя на Венері віддаю перевагу власному, — відповів через шоломофон Керн.

— Егей, шефе! Обережніше! Боюсь, вашу точку зору не поділяє місцева живність.

— Здається, це ящірки, — висловив припущення Керн, одступаючи. — Притім дуже шанобливі. Вони стали переді мною на задні лапки!

— Стережіться, шефе! Динозаври й тиранозаври теж ходили на задніх лапах.

Усе скоїлося за одну мить. Невеликі ящірки, спираючись на задні лапи і довгий хвіст, схожі на ховрашків або маленьких кенгуру, наздогнали Керна і вчепилися в його чоботи. Задні перелізли по спинах передніх і стали повзти по Кернових ногах. Американець різким рухом стріпнув їх, та нові ящірки накидалися на нього з усіх усюд.