Герберт Уэллс: Війна світів. Невидимець [збірник]

Виявляється, марсіани щонайточніше розрахували політ до Землі – їхні знання в галузі математики, очевидячки, сягнули далеко вперед порівняно з нашими – і підготувалися до польоту майже досконало. Якби дозволяли прилади, що ми маємо, ми б помітили небезпеку задовго до початку двадцятого століття. Науковці, наприклад Скіапареллі, стежили за червоною планетою, та не могли знайти пояснення спалахам, що періодично повторювалися, проте сумлінно наносили їх на карти. Весь цей час марсіани, мабуть, ретельно готувалися до польоту; до речі, хоч як дивно, протягом століть Марс вважали зорею війни.

Під час протистояння 1894 року на освітленому боці червоної планети Лікська обсерваторія, а потім Перротен у Ніцці та інші астрономи помітили яскраве сяйво. Англійці довідалися про це з журналу «Нейчер» від другого серпня. Я схильний вважати, що це означало відливання в надрах Марса величезної гармати, з якої марсіани стріляли в Землю. Дивні явища, не розгадані й сьогодні, спостерігалися поблизу того сяйва і під час двох наступних протистоянь.

Перший грім ударив шість років тому. Коли Марс підійшов до протистояння, Лавел із Яви телеграфував астрономам про величезний вибух на ньому розжареного газу. Це сталося приблизно опівночі дванадцятого серпня, і спектроскоп, який використовував дослідник, показав надзвичайно велику кількість газів, головним чином водню, що, палаючи, з неймовірною швидкістю линули до Землі. Цей вогненний потік невдовзі зник із поля його зору. Лавел порівнював його з величезним спалахом, що вирвався з планети, як вогонь із гармати. Таке порівняння виявилось надзвичайно влучним.

Проте наступного дня газети не дали про цю подію жодного повідомлення, крім маленької статті в «Дейлі телеграф», і світ так нічого й не дізнався про одну з найбільших небезпек, які будь-коли загрожували людству. Певна річ, і я не знав би нічого про цей вибух, якби не зустрівся в Отершоу з відомим астрономом О’Ґілві. Він був дуже занепокоєний звісткою Лавела і запропонував мені провести разом із ним ніч, спостерігаючи червону планету. Незважаючи на все, що довелося згодом пережити, я добре пам’ятаю ті години: чорна тиха обсерваторія, ліхтар у кутку, від нього падає на підлогу бліде світло, цокання годинникового механізму, отвір у стелі, звідки видно всіяну зоряним пилом дивовижну безодню неба. Біля приладу майже незримо рухається О’Ґілві. У телескоп видно кружальце цієї синьої безодні, в якій диск планети з ледь помітними смугами здається крихітною цяточкою. Червона планета була маленька, трохи більша за макове зернятко, й іскрилася ніжно і сріблясто. Здавалося, вона дрижить, а насправді це під впливом годинникового механізму вібрував телескоп, який тримав планету в полі зору.

Коли я спостерігав Марс, мені здавалося, ніби він то більшає, наближаючись, то меншає, віддаляючись, але це лише вводило мене в оману стомлене око. Сорок мільйонів миль було між нами й тією планетою, – сорок мільйонів миль суцільної порожнечі. Неможливо уявити собі весь безмір того простору, в якому плаває пил нашого Всесвіту! Пам’ятаю, поблизу планети було видно три світляні крапки, три безмежно далекі телескопічні зірочки, а довкола них простягалася невимовна темрява безмірної порожнечі. Ви знаєте, який вигляд має така безодня морозної зоряної ночі? А в телескопі вона здається ще глибшою. І ось там, зовсім невидиме через велику відстань і крихітний розмір, швидко й неухильно прямуючи до Землі крізь незбагненно великий простір, щомиті наближаючись на тисячі миль, мчало те, що було запущене до нас, те, що мало принести людству страшну війну, страждання і смерть. Стежачи тоді за Марсом, я й подумати не міг про це. І ніхто на всій Землі не міг навіть припустити можливості запущення такого ядра.

Тієї ночі знову було спостережено вибух на далекій планеті. Я бачив його. Саме коли хронометр позначив північ, на планеті блиснув червоний спалах, і на її поверхні стало помітно невеликий виступ. Я сказав про це О’Ґілві, й він відразу ж підійшов до телескопа. Ніч була душна, і мене мучила спрага. У темряві я незграбно, навпомацки рушив до столика, на якому стояв сифон, коли О’Ґілві скрикнув, побачивши, що розжарений газовий потік летить просто на нас.

Цієї ночі марсіани запустили на Землю нове незриме ядро. Воно вилетіло рівно через двадцять чотири години після першого, з точністю до секунди. Пам’ятаю, я сидів у темряві; перед очима розпливалися зелені й червоні кола. Мені хотілося курити, я шукав огню, й на думці не маючи, що означав цей спалах і до яких наслідків він призведе. О’Ґілві стежив за Марсом до першої години ночі. По тому ми засвітили ліхтаря і пішли до нього додому. Внизу темрява оповила Отершоу й Чертсі, де мирно спали сотні мешканців.