Герберт Уэллс - Війна світів. Невидимець [збірник]

О третій з боку Чертсі чи Едлстона пролунали гарматні вибухи. Сусіди припустили, що то обстрілюють сосновий ліс, куди впав другий циліндр. Напевне з метою розбити його, поки він не відкрився. Але важка гармата для обстрілу першого циліндра прибула до Чепгема лише з п’ятим ударом годинника.

Увечері, близько до шостій, ми з дружиною сиділи за чаєм в альтанці, та жваво розмовляли про наступ на марсіан. З вигону долинув приглушений вибух, і тут же запалав огонь. Одразу ж поблизу прокотився такий гуркіт, аж задрижала земля. Вискочивши з альтанки, я побачив, що дим і червоне полум’я охопили верхівки дерев навколо Східного коледжу, а дзвіниця сусідньої церковки валиться на землю. Вежа в мусульманському стилі вже зникла, дах коледжу мав такий вигляд, ніби по ньому стріляла стотонна гармата. Димар нашого будинку розсипався, ніби від удару снаряда, уламки цегли зі стукотом покотилися по черепиці, й перед вікном мого кабінету виросла купа червоного череп’я.

Ми з дружиною стояли мов укопані. Ясно було, що коли тепловий промінь пройшовся по будинках коледжу, то тепер весь Мейбері-гіл опинився у зоні його дії.

Вхопивши дружину за руку, я потяг її на вулицю. Потім я покликав і служницю, пообіцявши збігати на мансарду по її скриньку, за якою вона так побивалася.

– Тут залишатися не можна! – Ледве встиг я це сказати, як із вигону загуло знову.

– Куди ж нам іти? – розпачливо запитала дружина.

Я й сам був розгублений, та раптом згадав про жінчиних родичів, що жили в Лезерґеді.

– Лезерґед! – вигукнув я, покриваючи гул.

Дружина глянула на схил пагорба. З будинків вибігали здивовані люди.

– Але як же ми дістанемося туди? – запитала вона.

Біля пагорка я побачив загін гусарів, що їхали верхи під залізничним мостом; троє вершників заїхало у відкриті ворота Східного коледжу; ще двоє пішки подалися до будинків. Сонце, прозираючи крізь дим над коронами дерев, здавалося криваво-червоним і відкидало лиховісний відблиск навкруги.

– Стій тут! – гукнув я. – Тут безпечніше.

Я кинувся до заїзду, бо знав, що в господаря є кінь і візок. Я квапився, впевнений, що за якусь хвилину усі по цей бік пагорба почнуть тікати. Господаря я застав у барі. Він загалом не чув нічого, що коїлось навколо. Стоячи спиною до мене, з ним розмовляв якийсь добродій.

– Не менше фунта, – казав господар, – але ж і везти нікому.

– Я даю два, – кинув я через плече незнайомця.

– За що?

– І до півночі поверну, – додав я.

– Господи! – Здивувався господар. – І куди люди поспішають? А я собі продаю засмажену свинину… То, кажете, два фунти і до півночі повернете? Що воно діється на світі?

Я хапливо пояснив йому, що мушу негайно їхати, і, таким чином, найняв візок. Тоді й на думку мені не спало, що сам господар заїзду теж мусить вибратися з домівки. Я сів у візок і бруківкою погнав до свого дому. Залишивши візок на дружину й служницю, я заскочив до хати і нашвидкуруч зібрав щонайцінніше. Букові дерева біля будинку всі були в полум’ї, залізна огорожа від дороги почервоніла. Коли я складав речі, до нас заскочив піший гусар. Він бігав із хати в хату й попереджував, щоб населення негайно вибиралося. Він уже майже зник, коли я переступив поріг, несучи свої пожитки, зв’язані в скатертину. Я гукнув йому навздогін:

– Які новини?

Він обернувся, глянув на мене й гукнув щось таке: «Вилазять наче в якихось мисках», – і побіг до сусіднього будинку на пагорбі. Раптом вихор чорного диму на якусь мить сховав гусара. Я підбіг до дверей свого сусіда й постукав, щоб переконатися, чи він уже виїхав з дружиною до Лондона і чи замкнув двері. Потім, згадавши обіцянку, дану служниці, знову повернувся додому, виніс її скриньку й прив’язав у задку візка. Нарешті я вхопив віжки і, стрибнувши всередину, сів поруч з дружиною. За хвилину гуркіт і дим залишилися позаду, а ми щодуху мчали схилом Мейбері-Гіллу до Олд-Вокінга.

Перед нами лежав залитий сонцем мирний краєвид: обабіч дороги – лани пшениці, а далі, збоку, мейберійський заїзд із вивіскою, яку хитав вітерець. Перед нами поспішав бричкою лікар. Спускаючись схилом, я обернувся, аби побачити, що там діється позаду. Густі хмари чорного диму, пронизані червоними язиками полум’я, здіймалися в тихому повітрі, кидаючи на зелені верхів’я дерев свої важкі тіні. Тепер уже дим слався і на захід, і на схід від Вокінга аж до байфлітських соснових лісів. На дорозі було повно втікачів. У гарячому повітрі пролунав глухий, виразний стукіт кулемета; хвилина – і він обірвався, а потім почалися рушничні постріли. З часом я зрозумів, що це марсіани палили все, що тільки лежало на шляху теплового променя.