Герберт Уэллс - Війна світів. Невидимець [збірник]

– У простирадло?

– Так, зробив з нього клунок. Чудово допомогло налякати ідіота і примусити замовкнути! Бо вилізти звідти чи навіть висунути голову було б нелегко. Кемпе, не дивіться на мене, як на вбивцю. У нього був револьвер! Якби він хоч раз побачив мене, він міг би розповісти…

– І все-таки, – сказав Кемп, – в Англії, зараз… Він був у себе вдома, а ви… ви крали.

– Крав? До біса! Ви ще назвете мене злодієм! Кемпе, ви ж не такий дурний, щоб співати цих пісень. Ви ж розумієте моє становище?!

– Я розумію і його становище також, – відповів Кемп.

Невидимець підскочив.

– Що ви хочете сказати?

Кемп стримався, хоча обличчя його посуворішало.

– Я вважаю, – відповів він, – я вважаю, що так і мало бути. Ваше становище було складним. Проте…

– Звичайно, складним! Він мене розізлив, поки бігав за мною по всьому будинку з револьвером та без кінця замикав двері! Я був у розпачі. Ви ж не засуджуєте мене, Кемпе? Правда?

– Я ніколи нікого не засуджую, – відповів Кемп. – Це немодно. І що ж ви вчинили потім?

– Я зголоднів. Внизу я знайшов хлібину і трохи поганого сиру; цього було досить, щоб утамувати голод. Тоді я випив коньяку з водою і, пройшовши повз свій імпровізований клунок, повернувся до кімнати, де лежав старий одяг. На вікні, що виходило на вулицю, висіла брудна мережана фіранка. Я визирнув у вікно.

День стояв ясний, а надто коли виглядати з похмурого темного будинку, де я перебував. На вулиці був жвавий рух – візки з фруктами, екіпаж, віз із ящиками, візок торговця рибою… Коли я обернувся до тьмяної кімнати, у мене аж кольорові плями попливли перед очима. Я був уже не такий збуджений і почав усвідомлювати своє становище.

У кімнаті пахло бензином – мабуть, тут чистили одяг.

Я ретельно оглянув будинок і дійшов висновку, що господар живе сам. Цікавий він був тип! Все, що могло мені згодитись, я позносив у кімнату, де був у нього склад одягу, і тоді вже заходився розважливо вибирати. Я знайшов валізу, яка могла стати мені в пригоді, трохи пудри, рум’ян і липучого пластиру.

Спершу я хотів напудрити та нарум’янити обличчя і все, що залишалось на видноті. Але щоб змити грим і стати невидимим знову, знадобився б скипидар, іще дещо і доволі багато часу. Зрештою я вибрав ніс – трохи кумедний, але не більше, ніж носи в багатьох із нас, – сині окуляри, сивуваті бакенбарди й перуку. Білизни я не знайшов, але її можна було купити потім; тимчасово я надягнув плащ і білий кашеміровий шарф. Не знайшов я і шкарпеток, довелося задовольнитися господаревими черевиками, хоча вони й були на мене завеликі. У касі крамниці лежали три соверени й шилінгів тридцять срібла, а в шафі я знайшов вісім фунтів золотом.

Отже, я міг вирушати.

Але я знову завагався. Чи дійсно мій вигляд пристойний? Я пильно оглянув себе у маленькому дзеркальці, намагаючись знайти якийсь ґандж, але все ніби було гаразд. Вигляд, звичайно, я мав кумедний і скидався на жебрака, проте є ж на світі і такі люди.

Я прихопив із собою дзеркальце, зійшов униз, почуваючись уже більш впевнено, опустив штори і ще раз оглянув себе в трюмо. Кілька хвилин я набирався духу, а тоді відчинив двері й вийшов на вулицю, залишивши господаря самотужки вибиратись із простирадла.

Я звернув в один бік, другий, третій і незабаром був уже далеко від крамниці. Ніхто, здавалось, не придивлявся до мене. Останні труднощі наче було подолано.

Невидимець замовк.

– Вам було байдуже, що сталося з господарем? – запитав Кемп.

– Я не знаю, що з ним сталося. Мабуть, вибрався. Вузли, щоправда, я зав’язав міцні.

Він замовк, підвівся і підійшов до вікна.

– А що трапилося, коли ви вийшли на Стренд?

– О, я відчув розчарування! Я гадав, що неприємності минулися, що тепер я можу робити все, що схочу, аби тільки не викривати своєї таємниці. Так я вважав. Наслідки моїх вчинків мене не обходили: хоч би що я зробив, досить було мені скинути одяг, і мене б ніхто не побачив. Затримати мене не міг ніхто, гроші я міг брати де завгодно. Я вирішив влаштувати собі свято, а тоді зняти кімнату в готелі і придбати нове майно. Я до смішного вірив у своє щастя… Тепер просто ніяково, коли думаю, який я був осел. Я зайшов у ресторан і замовив полуденок, та раптом мені спало на думку, що я не можу їсти, не відкриваючи обличчя! Я таки зробив замовлення, але сказав офіціантові, що зараз повернуся, і в розпачі вийшов з ресторану. Не знаю, чи доводилось вам коли-небудь так розчаруватися…

– Так – ні, – відповів Кемп. – Але уявити ваші почуття я можу.