Александр Беляев - Зірка КЕЦ

Я назбирав повну торбу моху і в піднесеному настрої рушив назад, щоб скоріше похвалитися своєю знахідкою.

Пройшов до кінця бокового каньйону, звернув праворуч, ще раз праворуч. Тут я повинен був побачити блискучі розсипи рубінів та діамантів, але не побачив їх… Пішов назад, повернув в інший каньйон… Зовсім незнайоме місце!

Я прискорив ходу. Уже не йшов, а стрибав. І раптом на краю урвища спинився здивований. Зовсім новий місячний краєвид відкрився переді мною. По той бік прірви височіли гірські пасма. Серед них вирізнялися три вершини однакової висоти. Вони виблискували, як голови цукру. Я ще ніколи не бачив таких білих вершин. Звичайно, це не сніг. На Місяці не може бути снігу. Можливо, що гори крейдяні або гіпсові. Але справа не в горах. Я зрозумів, що заблудився, і заблудився серйозно.

Тривога охопила мене. Немов увесь цей незвичайний місячний світ раптом повернувся до мене другим боком. Який він був ворожий людині! Тут немає ні наших земних лісів, ні ланів, ні лук з їх квітами, травами, птахами і тваринами, де під кожною стріхою рідна домівка.

Тут немає річок і озер, багатих на рибу. Місяць — скнара Кощій, який не нагодує і не напоїть людину. Заблудившись на Землі, можна цілими днями підтримувати своє існування хоча б корінням рослин. А тут? Крім голих скель — нічого. Хіба тільки цей мох. Але він, мабуть, такий же неїстівний, як пісок. А якби навіть навколо мене були молочні річки з кисільними берегами, я однаково загинув би від голоду і спраги, терплячи муки Тантала: адже я не можу зняти свого скафандра.

Скафандр! Я згадав про нього і здригнувся, ніби льодовий холод світових просторів пройшов у моє тіло. Вся “атмосфера”, яка дає мені можливість дихати і жити, вміщена в невеликому балоні за моєю спиною. Її стане на шість годин; ні, менше: вже минуло години зо дві, як я відновив запас кисню. А далі? Далі смерть від ядухи… Швидше вибратись до великого каньйону, поки не вичерпався запас кисню і фізичних сил!

Я знову повернув назад і застрибав, як коник. Добре ще, що тут стрибки не стомлюють так, як на Землі…

Ось і кінець каньйону. Переді мною новий каньйон, яскраво освітлений Сонцем і вкритий суцільним зеленим килимом. Мабуть, увесь мох переповз сюди з затінених місць. Гидкий мох! Я більше не хотів дивитись на нього, але скрізь мої очі зустрічали зелений колір, від якого рябіло в очах…

А може, це й є каньйон, яким я йшов сюди, але його зараз важко пізнати, бо він став зелений?

Новий поворот — вузька ущелина, що поринула в глибоку пітьму. Крізь нагрітий сонячним промінням костюм, на мене війнуло холодом. Чи, може, це нерви розгулялися?..

Куди ж тепер іти? Позаду, за двома поворотами, урвище. Спереду — темний, вузький, невідомий каньйон.

Я відчув страшенну кволість і знеможений сів на горбкуватий камінь. Раптом камінь піді мною заворушився і поповз… Я схопився, як ужалений. Мої нерви були надто напружені. Живий камінь! Нова тварина! Нове сенсаційне відкриття! Але в цю хвилину мені було не до відкриттів. Я дозволив втекти невідомій тварині, навіть не глянувши на неї. І, як автомат, пішов далі.

Я навіть не думав про те, куди йду. Іноді мені здавалось, що кисень у балоні вичерпується. Наставала ядуха. Тоді я спинявся і хапався за груди. Потім це проходило. Нерви, нерви! Якби на Місяці була атмосфера, пружне середовище, хоч би й непридатне для дихання Можна було б бити каменем об камінь, закликаючи на допомогу. Атмосфера могла б передати відсвіти — “заграву” прожекторів ракети. Проте зараз це не допомогло б: з неба лилося сліпуче сонячне світло, від якого можна було б осліпнути, коли б не димчасте скло скафандра.

У той момент, коли я в цілковитому розпачі чекав близької смерті, я несподівано побачив великий каньйон. Я зрадів, ніби вийшов на Великий проспект Васильєвського острова.

Оце так удача! Чи не інстинкт вивів мене, коли я кинув мудрувати й вираховувати?

Однак моя радість скоро знову змінилась тривогою. В який бік іти? Праворуч чи ліворуч? Зовсім утратив орієнтацію! Спробував був звіритись на свій “інстинкт”, але цього разу він мовчав. Крок праворуч — інстинкт не заперечує, крок ліворуч — те саме.

Довелося знову вдатися по допомогу до “верхньої кори головного мозку” — міркувати. Коли я вийшов з ракети, то повернув праворуч. Отже, тепер треба звернути ліворуч. Піду ліворуч.