Александр Беляев - Зірка КЕЦ

Тюрін догадався перший.

— Розколина! — сказав він, стукнувшись об мій скафандр. — Розколина надзвичайної глибини і ширини!

Так воно й було.

Незабаром ми досягли другого краю розколини.

Коли я оглянувся назад, Тюріньєрів не було. Вони зникли за обрієм. Тепер позаду нас зяяв чорний простір.

Ми всі троє були дуже вражені нашим відкриттям. Соколовський, вибравши посадочну площадку, знизився і посадив ракету недалеко від краю.

Ми мовчки перезирнулись. Тюрін почухав рукою скафандр, — він хотів почухати потилицю, як це роблять люди, вкрай спантеличені. Ми притулили наші скафандри один до одного: всім хотілось поділитися враженнями.

— Так от яке діло виходить, — сказав, нарешті, Тюрін. — Це вже не звичайна розколина, яких чимало на Місяці. Ця розколина йде майже від краю до краю на всій поверхні заднього боку Місяця. І глибина її чи не більша від десятої частини всього діаметра. Наш любий супутник хворий і серйозно хворий, а ми й не знали цього. Отже, Місяць — наполовину розколота куля.

Мені пригадались різні гіпотези про загибель Місяця. Одні твердили, що Місяць, обертаючись навколо Землі, чимраз більше віддаляється від неї. І тому майбутнім земним жителям він здаватиметься дедалі меншим. Спочатку зрівняється з Венерою, потім матиме вигляд звичайної маленької зірочки, і, нарешті, наш вірний супутник назавжди піде від нас у світовий простір. Інші, навпаки, лякають тим, що Земля кінець кінцем притягне до себе Місяць і він упаде на неї. Щось подібне ніби було вже якось на Землі: вона мала іншого супутника — невеличкий Місяць, який у незапам’ятні часи упав на Землю. Під час цього падіння утворилася западина Тихого океану.

— Що ж буде з Місяцем? — тривожно спитав я. — Чи впаде він на Землю, чи піде в світовий простір, кола розпадеться на частини?

— Ні те, ні друге. Найімовірніше, що він носитиметься навколо Землі безконечно довго, але в іншому вигляді, - відповів Тюрін. — Якщо він розколеться тільки на дві частини, то у Землі буде два супутники замість одного. Два “півмісяці”. Але найпевніше — Місяць розлетиться на дрібні частинки, і тоді навколо Землі утвориться світний пояс, як у Сатурна. Кільце з дрібних кусків. Я передбачав це, але, признатися, загроза втратити Місяць стоїть ближче, ніж я думав… Так, шкода нашого дідуся Місяця, — продовжував він, вдивляючись в морок розколини. — Гм… гм… А може, не чекати неминучого кінця, а прискорити його? Якщо в цю розколину закласти тонну нашого потенталу, то цього, мабуть, буде досить, щоб геть розірвати Місяць на частини. Вже як судилось йому загинути, то принаймні нехай це станеться з нашої волі і в призначений нами час.

— Цікаво, як глибоко йде розколина в місячну кору? — сказав Соколовський.

Його, як геолога, цікавила не доля Місяця, а можливість проникнути майже до центра планети.

Тюрін швидко погодився зробити цю подорож.

Ми почали обмірковувати план дій. Тюрін пропонував повільно спускатися в ракеті-вагоні прямовисним схилом розколини, гальмуючи спуск вибухами.

— Можна спинятися і виміряти температуру, — сказав він.

Але Соколовський вважав, що такий спуск дуже важкий і навіть рискований. До того ж, коли повільно спускатися, то це забере надто багато пального.

— Краще ми спустимося прямо на дно. А коли повертатимемось, можна буде разів два-три спинитися, якщо знайдемо підхожі для ракети площадки.

Соколовський був нашим капітаном, і Тюріну на цей раз довелося згодитись. Він тільки просив спускатися не дуже швидко і триматися ближче до краю розколини, щоб оглянути геологічний склад схилу, оскільки це можливо під час польоту.

І ось ми почали спуск.

Ракета піднялася над чорною безоднею розколини І, описавши півколо, пішла на зниження. Сонце стояло вже досить високо, освітлюючи частину схилу на значну глибину. Але протилежного боку розколини ще не було видно. Ракета все нахилялась, ніби санки, що летять згори. Нам доводилось відкидатися назад, упиратися ногами. Тюрін почав клацати фотоапаратом.

Ми бачили чорні, майже гладенькі скелі. Іноді вони ніби наливалися синявою. Потім з’явилися червонясті, жовтуваті, зелені відтінки. Я пояснив це тим, що тут довше зберігалась атмосфера, і метали, особливо залізо, зазнавали більшого діяння кисню, окислюючись, як на Землі. Згодом Тюрін і Соколовський підтвердили моє припущення.

Раптом ми поринули в глибоку пітьму. Ракета ввійшла в смугу тіні. Перехід був такий різкий, що в першу мить ми немов осліпли. Ракета повернула праворуч. В темряві було небезпечно летіти поблизу скель. Спалахнуло проміння прожекторів. Два вогняні щупальця бігали в мороці, нічого не зустрічаючи. Спуск уповільнився. Минала хвилина за хвилиною, а ми все ще летіли в порожнечі. Якби навколо не було зірок, можна б подумати, що ми линемо в міжпланетному просторі. Аж ось проміння світла упало на гостру скелю. Соколовський ще більше притишив політ. Прожектори освітлювали ріжкуваті пласти відшарованих гірських порід. З правого боку з’явилася стіна. Ми повернули ліворуч. Але й з лівого боку видно було таку саму стіну. Тепер ми летіли у вузькому каньйоні. Цілі гори гострих уламків громадилися з усіх боків. Сісти було неможливо. Ми пролітали кілометр за кілометром, але ущелина не розширялась.