Александр Беляев - Зірка КЕЦ

Мене знемагав сон. Мій організм ще не одвик від земного розпорядку дня і ночі, зміни неспання і сну.

— Засинаєте? — спитав мене Тюрін. — На добраніч. А зі мною, знаєте, діються цікаві речі. В обсерваторії я зовсім одвик від регулярного сну. І тепер нагадую тих тварин, які цілу добу то сплять, то не сплять. Наче кіт став.

Він говорив ще щось, але я вже заснув. Вибухів не було. Тихо, спокійно… Мені снилась моя ленінградська лабораторія…

Коли через добу я глянув на небо, мене дуже здивував вигляд Місяця. Він займав сьому частину неба і прямо страшив своїми розмірами. Від нього нас відокремлювало всього дві тисячі кілометрів. Гори, долини, безводні “моря” було видно, як на долоні. Виразно виділялися контури окремих гірських хребтів, конуси в кратерах вулканів, давно згаслих, мертвих, як все на Місяці. Видно було навіть широченні розколини…

Астроном дивився на Місяць, не відриваючи очей. Він уже давно знав “кожен камінь її поверхні”, як він висловився.

— Он, дивіться, біля краю. Це Клавіус, нижче — Тіхо, ще нижче — Альфонс, Птолемей, праворуч — Копернік, а далі йдуть Апенніни, Кавказ, Альпи…

— Не вистачає Паміру, Гімалаїв, Кордильєрів, — сказав я.

— А ми назвемо так гірські вершини на другому боці Місяця, — сміючись, сказав геолог. — Там їх ще ніхто не йменував.

— Оце так Місяць! — захоплювався Тюрін. — В сто разів більший від “земного”. О, ах!.. — застогнав він. — Знову вага.

— Капітан гальмує, - сказав геолог. — Місяць дедалі сильніше притягує нас до себе. Через півгодини будемо на місці.

Я зрадів і трохи злякався. Хай назве мене боягузом той, хто вже зробив подорож на Місяць і не був схвильований перед першою посадкою.

Місяць під нами. Він займає вже півнеба, його гори зростають перед нашими очима.

Але дивно: Місяць, як і Земля, з висоти здається вже не опуклою поверхнею кулі, а вгнутою, ніби строката перекинута парасолька.

Тюрін стогнав: контрвибухи посилювались. Проте він не відривав погляду від Місяця. Але Місяць раптом почав зсуватися кудись вбік. І тільки тому, що моє тіло обважніло з одного боку, я збагнув, що ракета знову змінила напрям льоту. Напрям ваги змінився настільки, що Місяць “відчувався” вже високо над нами. Важко було уявити, як можна буде ходити “по стелі”.

— Терпіть, професоре, — звернувся геолог до Тюріна. — Залишилось всього два-три кілометри. Ракета летить зовсім повільно: не більше як сотню метрів на секунду. Тиск газів ракети дорівнює місячному притяганню, і ракета спокійно йде по інерції.

Знову полегшало. Вага зникла.

— А куди ми спускаємось? — спитав, пожвавішавши, через двадцять секунд Тюрін.

— Здається, поблизу вашого собрата Тіхо Браге. Залишилось всього п’ятсот метрів, — сказав Соколовський.

— Ой, ой!.. Знову контрвибухи! — застогнав Тюрін. — Ну от, все гаразд. Тепер Місяць внизу, під нами.

— Зараз спустимось… — сказав Соколовський з хвилюванням у голосі. — Аби тільки не пошкодити наш “місячний автомобіль” під час посадки…

Минуло ще десять секунд, і я відчув легенький поштовх. Вибухи припинились. Ми досить м’яко впали на бік.

— З приїздом! — сказав Соколовський. — Все гаразд.

— Ми навіть не зачинили під час посадки віконницю, — зауважив Тюрін. — Це необережність. Ракета могла ударитися шибкою вікна об гострий уламок скелі.

— Ну, наш капітан не перший раз сідає на Місяць, — заперечив геолог. — Отже, дорогі товариші, одягайте міжпланетні костюми і пересідайте в наш місячний автомобіль.

Ми швидко одяглися і вийшли з ракети.

Я глибоко зітхнув. І хоч я дихав киснем мого апарата, але мені здалося, ніби газ тут мав інший “смак”. Це, звичайно, лише так здавалось. Другим моїм відчуттям, вже цілком реальним, було відчуття легкості. Я й раніше, під час польотів на ракеті і на Зірці Кец, де була майже абсолютна невагомість, відчував цю легкість, але тут, на Місяці, вага відчувалась як “стала величина”, тільки значно менша, ніж на Землі. Легко сказати, я важив у шість раз менше за свою земну вагу!

Я роздивився навколо. Над нами було те саме жалібне небо з немиготливими зірками. Сонця не видно, не видно й Землі. Цілковита темрява, пронизана лише промінням світла з бокового вікна нашої ракети. Все це якось не в’язалося з звичайним уявленням про сяючий супутник Землі. Потім я догадався: ракета спустилась трохи на південь від Клавіуса, на тім боці Місяця, якого з Землі ніколи не видно. А тут у цей час була ніч.