Микола Дашкієв - Довічні муки пекла

Благаю вас, зробіть це!

Кімові стало моторошно: дванадцять галактичних хвилин!.. Та це ж – понад сто тисяч земних років! Не дивно, що скафандр розсипався од першого ж дотику.

Запала тривала пауза. А потім пролунало сухо:

Ви гадаєте, це була звичайна міжзоряна мандрівка до братів по Розуму?.. О, ні!.. Круз і ще триста з ним, яких ви вже не побачите, – злочинці в космічному масштабі!.. Вони були найбагатші і найпихатіші на нашій планеті, чудесній зеленій Тао… І вони знищили її, коли пересвідчилися, що їхньому пануванню незабаром настане край. Знищили з допомогою ще невідомої для вас енергії гравітаційного резонансу!.. Але перед тим вони побудували мене, Крузового психодвійника. Він поставив переді мною завдання: знайти зоряну систему з придатною для існування планетою. Я з радістю погодився. Тоді ми з Крузом були абсолютно тотожні.
Всі вони заснули анабіотичним сном. Плин часу для них зупинився. А я на першому етапі нашої подорожі навіть не помічав, як збігають секунда по секунді… Так, Круз був страшний мерзотник, але він мав гострий, допитливий розум, і я, його спадкоємець, лишившись наодинці з самим собою, заходився пожадливо глитати отой невичерпно багатий інформаційний матеріал, який ми взяли з собою в подорож. Часу для спеціального підбирання мікрофільмів та плівок у Круза не було, отож на астероїд просто перевезли весь фонд Інформаційного центру планети. І в цьому була непоправна Крузова помилка.
Запала глибока пауза. А коли голос залунав знову, в ньому вже чулася не злість, а сум і біль.

Тоді я був такий, як він. Я був його точною копією. І лишився б таким досі, якби не фонд Інформаційного центру.
Понад три мільярди назв творів з усіх жанрів літератури й мистецтва були в тому фонді. Але спочатку я цікавився тільки наукою і мене повсякчас дратувало, що людство планети Тао витратило квадрильйони біт інформації, марно прагнучи розтовкмачити одне одному, що таке любов і зненависть, добро і зло. А потім я вирішив розв’язати ці питання для самого себе – сухо й логічно, аби на тій планеті, до якої причалить наш астероїд, закладене таотянами нове суспільство не повторило б помилок своїх попередників.
Я почав з найдревніших пам’ятників таотянської культури. Стереокопії первісних скульптур і наскельних написів… Міфи й релігійні перекази древніх… Примітивний живопис… Незграбна монументальність архітектури…
Це все було дуже наївне й убоге, але – дивна річ! – я поступово почав відчувати, що за примітивністю форми криється глибокий зміст; що вже й тоді людська думка в муках шукала свого самовисловлення, – і не в ім’я егоїстичного самозвеличення, а заради якоїсь ще неусвідомленої вищої ролі людини.
А потім – музика… Мабуть, вона й була найхарактернішою для того періоду, коли людина вже відчула гостру потребу заявити про своє покликання, але ще не знаходила необхідних слів. І саме музика, музика древніх таотян, примусила мене, Круза, вперше стати на позицію іншої людини, зрозуміти щось таке, що виходило за межі моїх уявлень і переконань.
Я слухав скорботні, урочисті фуги, і мене проймав отой настрій невимовного розпачу бунтівного створіння, яке вже усвідомило свій розум, але все ще боїться вигаданого самим собою бога; я любив і ненавидів, був здатний і на самопожертву і на вбивство; я відчував себе водночас і велетнем, і хробаком; німим паралітиком, який знає чудесне всерятівне слово… і неспроможний сказати його…
А втім, не буду розповідати далі. За ці дві доби ваш “Сіріус” передав мені всю інформацію, записану на його барабанах пам’яті. Людство Землі пройшло майже весь той шлях, що й таотяни, отож нічого нового ви не дізнаєтесь.
Одне слово, збігали секунда по секунді, наш астероїд рухався в міжзоряному просторі, в абсолютній темряві й порожнечі, все довкола видавалося одвічним і незмінним… І тільки я, Крузів психодвійник, змінювався все дужче й дужче.
Я вже дізнався, що таке сподівання й зневіра, гіркота й піднесеність. Мене хвилювала доля вигаданих героїв, і я мимохіть уявляв себе на місці кожного з них. Поставали питання про справедливість і несправедливість…
Мікрофільм по мікрофільму ковтав я з невичерпного фонду Інформаційного центру, і щораз частіше повертався до історії життя мого психодвійника.
Мені робилося моторошно: в Круза було не життя, а жалюгідне існування. Казкові багатства та необмежена влада не дали йому ні світлої радості, ні величної натхненності – тільки пихате самовдоволення та жорстоку насолоду відчуття власної винятковості. Найбагатший і наймогутніший на планеті, він був, по суті, бідніший за найзлиденнішого жебрака і безсиліший за скутого раба, бо перебував у полоні примітивної, прямолінійної схеми поведінки, хоч і не усвідомлював цього.
Я все ще любив його, як можна любити самого себе, але дедалі частіше до цього почуття приєднувалися гіркота й біль, незадоволення і внутрішній протест. Адже тепер я розумів Круза краще, аніж він сам. Я знав його змалечку, пам’ятав його щирим наївним хлопчиськом, упертим, цілеспрямованим підлітком. З теплим почуттям я пригадував його дитячі мрії про ідеальний світ, де всім буде добре… і зразу ж отямлювався: ці мрії скінчилися тим, що Круз не вагаючись знищив цілу планету і три мільярди людей на ній… Як же це могло статися?.. Як?
Злочинцями не народжуються. Злочинцями стають внаслідок довжелезного ланцюга несприятливих обставин, а насамперед, через чийсь небажаний вплив. Я, психодвійник, – як і сам Круз, – не міг пригадати, відколи почався отой повільний процес перетворення щирої дитини в жорстокий автомат з хибною програмою. Згадувалися тільки окремі фрази, окремі книжки, окремі фільми… і безперервне нагадування, що ти – син найбагатшої людини планети, що тобі одному належить майбутнє…
Ну, добре, хай Круз… Але ті триста його спільників, – мужчини й жінки, які мали покласти початок новій “расі богів” на невідомій далекій планеті, – чи варті вони високого звання людини?
Я мав вичерпну інформацію про кожного з них: Круз їм не дуже довіряв, тому за кандидатами в “боги” шпигували протягом довгого часу. На думку Круза, всі вони відповідали щонайвищим вимогам. Але я тепер бачив: ні, це були напівтварини-напівмашини, і суспільство, яке вони закладуть, рано чи пізно деградує до рабовласницького… а відтак його історія почне рухатися тим же шляхом, що й на Тао…
І коли я усвідомив це, мене пронизав жах. Вже не було виправдання вбивству трьох мільярдів людей.
Усі триста на астероїді – злочинці, яким прощення немає! І був тільки один суддя – я.
Знову запала пауза, – така довга, що Кім аж не витримав: