Микола Дашкієв - Довічні муки пекла

Кім промовчав. Справді, Аста нічим не допомогла б, бо всі пристрої ручного керування вимкнено. Твердолобі з Астроцентру домоглися свого: щоб за критичної ситуації командир корабля не втрутився ніяким чином, і “електронний мозок” кіберштурмана, і енергетично-інформаційну мережу захищено панцирними плитами.

Ні, він таки чує! Знову спалахнуло зелене вічко:

І знову голос урвався, а по індикаторному табло перебігла буря хаотичних спалахів.
Кім з Астою перезирнулися.

Кім прислухався. Ні, навколо стоїть мертва тиша, тільки через незбалансованість дії генераторів штучного тяжіння ледь-ледь вібрує підлога.

Доки насоси висмоктували з шлюзової камери повітря, Кім з Астою мовчали. В їхній пригоді справді було щось незвичайне, – таке, що сягало за межі логічного аналізу. А може, то просто так здається? Може, люди п’ятого сторіччя Атомної ери просто звикли до невсипущого піклування про їхню безпеку, а тепер розгубилися, потрапивши в складну ситуацію?.. Думати про це було прикро, говорити – тим паче.

Кім натис на кнопку. Повільно розчинилися товстезні дверцята зовнішнього люка, і в отворі постало густозоряне чорне небо та залите сліпучими променями Сонця бескиддя шпичастих скель. Однак Кім не звернув уваги на чудесну картину. Він занепокоєно крутив головою, прислухаючись до чудних звуків, що залунали в шоломі його скафандра.

Кім підійшов ближче до отвору, висунувся назовні. Аста – слідом за ним.

Кім перевірив: якщо вимкнути радіостанцію – голос замовкає. Отже, це не галюцинація. Хтось справді кличе на допомогу.

Кім обвів поглядом суворий краєвид. Скелі, скелі й скелі. Мертві, незаймані ні зливами, ні вітрами. Здавалося б, тут одвіку не було – і довіку не буде – нічого живого. Але ж голос лунає, а кожна скеля, кожна запнута непроглядним мороком заглибина можуть сховати не тільки невеличкий космоліт-розвідник типу “Сіріуса”, а навіть трансорбітальний велетень першого класу.

Він відштовхнувся від одвірка шлюзової камери, повільно поплив униз. На цьому астероїді, де сила тяжіння така незначна, стрибок з стометрової висоти зовсім безпечний. Тільки й того, що триватиме понад дві хвилини, – не падіння, а обридливе сповзання, як у примарному сні.
Кім падав і думав: де ж шукати того невідомого бідолаху? Його заклику вже не чути – може, шлях радіохвилям перетнула якась скеля. Якби не халепа з кібером, на йонних двигунах можна було б облетіти весь астероїд хоч і сто разів. Звісно, чужий зореліт вдалося б знайти дуже швидко. Однак зараз про це годі й думати.
Але що ж сталося з кібером? Ні, він не “збожеволів”, бо інакше б поривання слухатися людини в нього не виникло. Скидається швидше на те, що його “машинну свідомість” підкорила якась зовнішня сила. Він сказав: “Я одержав…” Що – одержав? Наказ?.. Лише Головні Кібери зон повновладно керують кіберштурманами зорельотів, але і в такому разі кібер обов’язково доповідає командирові… Хто ж перепинив його зараз?
Кім і незчувся, як скінчилося “падіння”. Ноги торкнулися поверхні астероїда, густий фторановий ворс на закаблуках ураз присмоктався до обсмаленої сонцем чорної брили. Це було зовсім не зайве у світі, де людина важить заледве сто грамів, а пошпурений дужою рукою камінь здатний набути другої космічної швидкості і помчати в безвість по гіперболі. Навіть щоб зрушити з місця “Сіріус”, вистачило б кількох кілограмів вибухівки.
Кім оглянув свій зореліт. Знизу він видавався неймовірно великим, надзвичайно гарним і досконалим . Його “лапи”-амортизатори міцно вп’ялися в скелі, легко підтримуючи стрункий, залитий променями сонця тулуб. А навколо нього-первозданний хаос матерії, фантасмагорія каміння, божевільна гра сліпучо-срібного і непроникно-чорного. Аж дивно: на тлі цього химерного краєвиду “Сіріус” сприймається не як творіння рук людських, а скорше як казкова істота, – такий собі міжгалактичний птах, що сів перепочити після нескінченно довгої подорожі Космосом, і ось-ось зрине у простір знову…
“А що, коли й справді…”
У Кіма мороз пішов поза шкіру. Вперше за багато років він відчув страх – і розгнівався за це сам на себе. Невже навіть п’ять століть життя у вільному й світлому суспільстві ще не звільнили людину від найпримітивніших тваринних рефлексів? А втім, що ж тут дивного? Людство нині живе в надто безпечному й упорядкованому світі, де просто немає місця одчайдушній хоробрості. Її заступає мудра передбачливість.
Страху вже не було. Замість нього виникло радісне відчуття наснаги, бажання зустріти й подолати яку завгодно небезпеку. І те, що поруч буде рідна, кохана людина– тільки надасть сили.