Олесь Бердник - Стрiла Часу

— Хоч і погано, зате ясно… От і все, Василю… Завтра вилітаю на Марс. Там наша біологічна станція. Минуть роки… Ви завітаєте до мене… І ми зустрінемось інакше, спокійно, легко, як добрі друзі!

— А як минуле, Оксано? — гірко промовив Горовий. — Невже треба все забути?

— Не забути, але відкинути, — твердо відповіла жінка. — Еге, хлопче, та ви забули, що мені розповідали недавно?

— Що ж? — понуро сказав Василь.

— Слова Вогняного Смерча. «Не дивіться в минуле, минуле — то смерть, дивіться в майбутнє; майбутнє — то народження!» Дуже слушно сказано…

Василь не встиг нічого відповісти. Оксана гаряче обняла його, поцілувала. Потім відступила рішуче назад.

— Прощайте, друже!

— Оксано!..

Вона пройшла трохи в пітьму, зупинилася.

— Прощай, мріє моя, любов моя! Спасибі тобі за все…

І ось уже не чути кроків. Тільки шелест кущів та плюскіт дніпровської хвилі. Нема її, нема… А може, й не було? Може, то тільки вигаданий, вистражданий образ? Мине час, і чудовий ідеал втілиться в ще незнайомій дівчині…

— Василю-ю-у! — докотилося з темряви.

Горовий оглянувся. Там блимав приємний вогник, він закликав до себе, манив своєю неповторною щирістю. Там товариші, соратники майбутніх справ, бійці грядущих космічних походів…

Василь широко розвів руки, ніби хотів охопити ними пружний і теплий вітер, глибоко вдихнув запашне живлюще повітря. Постоявши мить, ліг на прохолодний пісок, наче хотів дістати сили від рідної землі.

Земле, мати єдина… Візьми мене, мій розум, мою мрію! Тобі я присвячую своє життя, твоїй майбутній долі, завидній і прекрасній!

…Минали дні, місяці, роки. Горовий і Діжа з головою поринули в напружену, кипучу роботу, в навчання. Пережиті пригоди ніби відкрили в їх розумі бездонну прірву, яку неможливо було наповнити ніякими знаннями. Побачивши прообраз далекого майбутнього, вони намагалися бодай трохи наблизити його і на Землі. Вони ніколи не згадували про систему, де вони побували, але часто перед їх внутрішнім поглядом виникали велетенські очі Народженого Небом, бовваніли голубі фантастичні споруди на небесних станціях…

Проект гравітаційної ракети, запропонований Горовим, Інститут космонавтики схвалив. Сотні людей займалися конструюванням міжзоряного корабля. Але робота над ним була попереду. А тепер два Василі, Льоня і Діжа, що готувалися створити окремий екіпаж, «об’їжджали» трасу Земля — Місяць. Горовий проявив незвичайний талант в пілотуванні ракет, і йому спеціалісти пророкували блискуче майбутнє. Гнатенко одержав диплом астроштурмана, Діжа спеціалізувався в астронавігаторській справі, а Льоня поєднав знання інженера з пілотажем.

Минуло три роки. На Київському космодромі, під Борисполем, закінчувалося будівництво унікального космічного корабля з іонними двигунами, який мав вирушити в політ до зовнішніх планет. Багато молодих астропілотів мріяли про небесного красуня, але в Інституті космонавтики все частіше згадувалося ім’я Горового, коли йшла мова про цей корабель. Нарешті Рада Інституту вирішила перевірити зрілість екіпажу Горового в далекому польоті. їх викликали в Інститут, запропонували два маршрути: на Марс і на Венеру. Горовий, не задумуючись, рішуче відповів:

— Ми полетимо на Марс…

…Ще до вильоту ракети наукова експедиція на Марсі передала на Землю важливе повідомлення. В ньому говорилося, що в районі «Озера Сонця» знайдено залишки розумних істот та сліди їх діяльності. Сенсаційне відкриття сколихнуло весь світ. Громадська думка вимагала подробиць, але таких подробиць не було. Інститут космонавтики доручив екіпажу Горового привезти на Землю з Марса експонати, знайдені експедицією. А тим часом закордонні журналісти один з перед другого вигадували найнеймовірніші історії про колишні квітучі цивілізації Марса і їх таємничу загибель…

…26 червня 19… року з космодрому під Москвою стартувала атомна космічна ракета з романтичною назвою «Лілея». Вів її Василь Горовий.

Білосніжний чотиридюзний корабель впевнено пробив атмосферу, і автомати спрямували його по заздалегідь обчисленому курсу. Коли швидкість досягла двох тисяч кілометрів на секунду, двигуни замовкли. «Лілея» блискавкою розтинала простір, беззвучно наближаючись до того місця, де вона мала зустрітися з Марсом.

Члени екіпажу звично витримали дію перевантаження, а коли наступила невагомість, почали жваво коментувати повідомлення з Марса. Вони летіли на цю таємничу древню планету з хвилюванням і радістю, бо польоти на Місяць, правду кажучи, всім їм надокучили своєю одноманітністю. Першим про це відверто сказав своїм товаришам Горовий незадовго перед останнім польотом.