Олесь Бердник - Стрiла Часу

Президент взяв записку з рук Оксани, схвильовано оглянув її. Зачудовано зиркнув на Горового, потім на професора Діжу.

— Вчена Рада слухає вас.

Наперед вийшов Василь. Оксана сіла на вільний стілець, стомлено заплющила очі. Не треба дивитися. Краще слухати любий голос, забути про час і сивину. За вікнами салону шумить вітер, плюскає хвиля, мимо пливуть розмаїті вогники бакенів. Ласкавий сильний голос читає вірш про велике кохання, таке кохання, що навіть вічність його не знищить.

— Ви забули про парадокс часу!

Оксана здригнулася. Що таке? До чого у вірші парадокс часу? Ага. Це говорить Василь. Сива жінко! Викинь з голови химеру, забудь те, що поросло бур’янами. Хай буде казка! Кожному вона потрібна. А на старості, може, ще більше, ніж у дитинстві…

Оксана розплющила очі. Вона знову слухала дивовижну розповідь Василя. Розповідь про фантастичний політ на край Космосу, в країну голубої мрії. За вікнами хиталися каштани, ледь чутно шуміли машини, гомоніли люди. Але присутні не бачили й не чули нічого. Незміряні простори Космосу виникли перед їх уявою, полонили свідомість. Тихий голос Василя вів їх між блакитними спорудами, мчав у апараті до планети Осяйної, розкривав дивні краєвиди далекого світу, малював гігантський Храм Великої Революції і пам’ятник Вогняному Смерчу…

Василь замовк і втомлено оглянув присутніх. Потім, після паузи, додав:

— Найкращим підтвердженням нашої подорожі був би сам апарат, в якому ми прибули.

— Але його нема? — озвався президент.

— Ні. Ми загубилися в хуртовині, забули шлях.

— Щось залишилося у вас з того світу?

— Ні. Одежу китайські товариші викинули, адже вони не знали, що воно таке… А циліндри теж загубилися…

— Але ми запам’ятали суть, — сказав професор Діжа. — Це дуже цінні досягнення в галузі довголіття і… як, Василю?..

— Реактивної техніки!

— Саме так. Гадаю, що на Землі таких відкриттів ще нема.

Президент встав, сперся на стіл, над залом пролунав його чіткий, серйозний голос:

— Товариші, чесне слово, я переконаний. Абсолютно. Пригода неймовірна, але ж факт. Перед нами живі експонати, які стверджують теорію відносності. Одне це робить цінним розповідь Діжі і Горового, тим більше, що наша наука ще не проводила подібних експериментів.

У залі прокотилися оплески. Президент підняв руку, вимагаючи тиші.

— Але, на мою думку, передавати в пресу і радіо цих повідомлень не слід.

— Чому? — вихопилося в професора Діжі.

— Тому що це породить нездорову сенсацію. Які докази є в нас? Ваші розповіді? Але ж такі оповідання можна вигадувати десятками. Не ображайтесь, адже я сказав, що вірю вам! Ваша молодість? Це не доказ. Косметика вже робить подібні фокуси. Деякі наукові дані про довголіття і пальне для ракет? Це теж не доказ, бо наша наука розвивається такими темпами, що невідомо сьогодні, яке відкриття буде зроблене завтра. І ще одна, слушна думка. Випадок заніс вас в неймовірно далекий світ. Навряд чи люди Землі навіть в дуже далекому майбутньому будуть спілкуватися з тим світом. То який же сенс думати про те, що не здійсниться?

— Неправда! — гаряче озвався Василь. — Я вірю в можливість спілкування. Ви самі тільки-но сказали, що ніхто не знає сьогодні, що буде відкрито завтра!

— Ну й вірте, — усміхнувся президент. — Чудово! Напишіть фантастичний роман про вашу подорож, хай він запалює молодь, будить мрію. Але практично ваша подорож нічого нікому не дасть. Адже ви самі майже не зрозуміли більшості їхніх відкриттів, які обігнали нашу науку на тисячі й тисячі років.

— Правильно! — вигукнув сивий дідок. — Я думаю, що можна товаришам звернутися до спеціалістів, хай вони вивчать їхні організми. Це дуже цікаво. Адже вони омолоджені! А щодо дальшої долі, то це вже особиста справа кожного з них.

— Згоден! — підхопив президент. — Професор Діжа після переатестації зможе зайняти місце в університеті. Правда, відбулося дуже багато змін у методиці навчання, в системі освіти, але…

Іван Ігнатович весело глянув на президента.

— Ні, я не повернуся на старе місце. Я змінився не тільки тілом, а й серцем, душею. Простір владно кличе мене до себе, і я… піду на той клич…

— Ви чуєте, Оксано? — сумно усміхнувся Василь. — Коли вже консерватор Діжа скинув стару личину, то нам не можна вішати носа. Я згоден. Хай наша подорож буде сном, голубою мрією. Але ж до всякої мрії є дороги… Ходімо з вами, познайомте мене з вашим Василем. Разом з ним ми зробимо перші кроки по цій дорозі…