Олесь Бердник - Стрiла Часу

— Це древні письмена, — відповів космонавт. — То записані останні, передсмертні думки Вогняного Смерча. За вашими поняттями, вони приблизно звучатимуть так:

У мене заболіла голова, очі почали сльозитися. Народжений Небом уважно оглянув нас, взяв мене за руку.

— Досить. Вам треба відпочити. Вийдемо з Храму…

На плато, серед невисоких кущів, ми розклали вогнище. Сухих гілок навколо було вдосталь, звірів на плато, як сказав Народжений Небом, не водилося, і ми могли трохи відпочити від незвичайних вражень.

Народжений Небом з подивом спостерігав, як ми невміло білували вбиту тварину. Для нього ця процедура, напевне, була такою ж відразливою, як для цивілізованих людей Землі канібалізм. Але гостинність зобов’язувала, і він мовчав.

Ми відрізали кілька ніг з ситими шматками м’яса і поклали їх на сковороду смажитися. М’ясо мало чорний колір, як і густа тягуча кров. Це викликало огиду, але виходу в нас не було.

— Йому добре, — прошепотів професор, підкидаючи хмиз у вогнище. — Не треба ні їсти, ні спати. А нам тепер думай, що робити в такому становищі. Звичайно, їсти можна здобути, не загинеш, але… не станеш же таким, як вони. Халепа, та й годі… Доведеться, мабуть, обростати шерстю та повертатись до предків…

Я не відповів Івану Ігнатовичу, хоч і думав над тим же. Народжений Небом стояв осторонь і дивився вгору. В очах його грали відблиски полум’я, на чолі витала тінь якоїсь напруженої думки.

«Невже він не допоможе нам? — подумав я. — Не може бути. В крайньому разі, ми з’ясуємо своє становище».

Ми спробували м’ясо Тихого Крока, яке саме засмажилося. Воно було цілком їстівним, хоч і не посолене. Я твердо вирішив після вечері відверто поговорити з Народженим Небом.

Але мені не вдалося здійснити свій намір. Трапилися несподівані події, які вирішили нашу долю.

Не встигли ми доїсти м’ясо, як Народжений Небом захвилювався. Він швидко рушив від вогнища до апарата. Я теж поглянув туди: апарат світився зеленкуватим кольором. Ми тривожно переглянулися.

— Щось трапилося, — сказав професор. — Інакше чому б він так стурбувався?..

Зелене проміння біля апарата згасло. Народжений Небом наблизився до нас. Печать тривоги позначилася на його обличчі. Він якусь мить з ніжністю дивився на мене, а потім сказав:

— Сталося нещастя. Ми повинні розлучитися.

— Що таке? — скрикнув професор, облишивши вечерю. Я теж кинув недоїдену кістку.

— Колись на нашу систему нападали невідомі дивні істоти — породження невивчених просторів між Космосом і Антикосмосом. Ми їх назвали Темні тіні Космосу. В той час, як органічне життя прагне до найдосконалішої організації, Тіні несуть дезорганізацію для матерії і життя, хаос. Ми легко захистилися від них, підмітаючи міжзоряний простір потужними випромінюваннями. Але тепер!..

Народжений Небом на мить замовк, обличчя його стало суворим.

— Щойно я слухав повідомлення Центру Інформації Системи. Тіні знову вторглися в нашу Систему. Вони змінили свою структуру. Невідомим способом згущаючись, вони знищують наші заселені станції. Першу зграю Тіней ліквідували, але… дорогою ціною. Загинуло біля сотні станцій, десятки тисяч людей. Треба знайти ефективний спосіб захисту. Я мушу вилетіти в наш науковий центр…

— А як же… ми? — вихопилось у професора.

— Я думав про вас, — відповів Народжений Небом. — Ви розумієте, що це майже неможливо — вернути вас на рідну планету. Мільярди світлових років простору розділяють вас. Але я полюбив далеких мені людей. Ви нагадали мені славне минуле нашого народу. Мій борг дружби велить діяти. Збирайтесь, сідайте в апарат. Я зроблю неможливе. Мій учитель Приятель Зір дозволив віддати вам корабель, на якому ми прилетіли сюди…

— Як? — кліпнув очима професор. — Той самий?

— Той самий. Інформаційний Центр зробить обчислення, і ви потрапите на свою планету…