Олесь Бердник - Стрiла Часу

— Аж голова тріщить! — майже простогнав Іван Ігнатович. — То ви, може, дітей прямо в апаратах якихось одержуєте?

Народжений Небом засміявся. Звуків, звичайно, не було чути ніяких, але по його очах я бачив, що він сміявся.

— Ми тільки впливаємо на процес росту, — нарешті почулася відповідь. — А зародження відбувається, як звичайно. Що ж стосується штучного створення людини, то це цілком посильне завдання для нашої науки. Експерименти проводилися в недалекому минулому…

— І що ж? — жваво підхопив професор.

— Експеримент закінчився успішно з фізичної точки зору. Людина жила і діяла. Але вона не мала індивідуальності, була своєрідним автоматом. Ми переконалися, що індивідуальність — це результат дуже довгого розвитку безконечного ланцюга попередніх предків, починаючи від одноклітинних. Такої складової частини, як спадковість, в штучне створіння не всунеш.

— Декому на Землі, - озвався до мене професор, — такі люди без індивідуальності не завадили б. Хороші солдати-автомати…

Я мовчки згодився з ним.

— Та штучна людина скоро вмерла, — після паузи вів далі Народжений Небом. — Ми тепер відмовилися від таких дослідів, та вони й не потрібні… Але ми скоро прибудемо на планету Осяйну. Огляньте станцію для новонароджених.

Наш апарат пройшов крізь ряд гігантських приміщень, подекуди зупиняючись. Мене дуже зацікавило друге приміщення. Там, як сказав Народжений Небом, забавлялися майбутні дослідники Космосу. Під височенним багатокілометровим куполом казкового палацу в рожевих сутінках крутилося, плавало в повітрі своєрідне колесо. Воно було розділене на сектори-кабіни, в яких виднілися веселі обличчя малолітніх земляків Народженого Небом. Навколо колеса розсипалися жмути розмаїтих іскор, барви колеса безупинно мінялися — від фіолетового до темно-червоного. Народжений Небом задивився у височінь, очі його замріялися, тінь смутку пролетіла по фіолетовому обличчю. Потім він зітхнув.

— Я теж колись виховувався тут. Як давно це було… Веселі, незабутні години…

Він сидів кілька секунд непорушно і в цю мить так нагадав мені звичайну людину нашої Землі, що я довго не міг звільнитися від дивної ілюзії. Мені здалося, що колесо вгорі — звичайне колесо аерогляду в парку, на схилах Дніпра, а в ньому звичайні, київські діти, а отут, біля мене, стоїть якийсь батько і сумує за пройденою молодістю.

Але ілюзія була недовгою. Апарат потягнув нас далі, де стояли дивовижні устрої, що активізували процес розвитку дітей. Я, правду кажучи, нічого не зрозумів. Та й професор, мабуть, не більше, бо в третьому приміщенні він не витримав і сказав:

— Все це дуже цікаво, але нам пора на планету. Організм, знаєте, вимагає… е-е… живлення…

— Апарат не припиняє руху й на мить, — пояснив Народжений Небом. — Ми бачили тільки зображення на відстані.

І все навколо зникло, по боках знову темнів міжзоряний простір, а спереду з’явилася гігантська зеленкувата куля планети Осяйної…

В очі вдарило яскраве проміння. Я помітив, як з-за диска планети виповзає маленьке голубувате сліпуче світило. Народжений Небом кивнув головою, коротко мовив:

— Великий Покровитель.

Апарат, непомітно змінивши швидкість польоту, знижувався. Планета вже застилала півнеба, голуба зірка перейшла десь вгору. Мимо нас промайнули колосальні сфери небесних станцій — вони кружляли по орбітах навколо Осяйної.

Народжений Небом, поглянувши на нас, запитав:

— Де будемо спускатися, серед лісів чи на плоскогір’ї? Під нами хащі древніх джунглів…

— А де можна швидше здобути дичину? — поспішно запитав професор.

— Звичайно, серед лісу.

— Тоді спускайтеся негайно.

Апарат різко пішов униз, увійшов у сріблясті пасма хмар, пробив їх і став повільно знижуватися над масивами червонуватих дерев. Вдалині з’явилися хребти гір, закутаних синьою імлою, праворуч заблищали в промінні Великого Покровителя широкі озера.

Народжений Небом задоволено поглянув на нас.

— Тут найкраще. Тварини приходять на водопій, легше вислідити. Крім того, над озерами — я пам’ятаю з древньої історії — росте багато плодових дерев.

Професор не заперечував. Він уже енергійно потирав руки, смакуючи наперед іншопланетні плоди. Потім тривожно прихилився до мене.

— Е-е, Василю… А вас не бентежить думка про те, що ми з іншого світу і тутешні плоди можуть бути непридатними… навіть шкідливими? Га?

Я одвернувся, щоб не засміятися. їй-богу, важко було ставитися до цього молодого хлопця, як до професора Діжі, коли б не той самий скрипучий голос і не той самий незмінний консерватизм у всьому, за який він одержав звання «консервованого Моржа». Я трохи поміркував над сумнівом Івана Ігнатовича, знизав плечима.