Олесь Бердник - Стрiла Часу

Аж ось відчинився люк у кораблі. Звідти вийшли люди в дивному блискучому одязі. їх було п’ятеро.

Один з прибулих упав на коліна перед іншими, щось бурмотів, заклинав, просив. Четверо стояли непорушно.

Нарешті пролунав суворий голос:

— Не витрачай даремно слів. Твій вирок ніщо не відхилить. За свою страшну зраду маєш страшну відплату. Залишаємо тобі всього — їжі, вбрання, припасів. їх вистачить на все життя. Через п’ятдесят років сюди, на це ж місце, прилетить корабель. Якщо доживеш до того часу, тебе заберуть. Прощай!

Четверо поволі пішли назад, зникли в отворі. Двері зачинилися. Той, що залишився, простягнув руки вслід, щось закричав, та грім заглушив ті слова.

Знову пролунало грізне виття, вогняний спалах обпалив берег океану, величезний корабель, мов снаряд, помчав у захмарене небо.

Чоловік залишився один на пустельній, чужій планеті…»

— Досить!!!

Василько здригнувся, перестав читати, здивовано поглянув на вчителя.

— Перепрошую, що товариш вчитель сказав?

— «Що товариш вчитель сказав?» — передражнив Казимир Петрович Василька. — Ти що написав? Звідки взяв це? Якесь марення божевільного? Ти часом не був у лікарні?

— Але ж я… старався, — тихенько прошепотів хлопець, і на його віях повисли сльози.

— Старався! — безжалісно скрипів учитель. Маленькі очиці за скельцями пенсне примружилися, тонкі губи єхидно зібгалися і стали схожими на черв’яка. — Ха-ха! Про що ти думаєш? Куди літає твоя дурна голова? Я що загадував? Написати що-небудь з свого життя! А ти бачив, переживав те, про що написав? Га, тумане вісімнадцятий?

Василько мовчки кивнув головою.

— Ти ще й смієшся наді мною! Та я тебе з школи вижену! Та з тебе всі учні сміються!..

Василько озирнувся навколо. Ніхто не сміявся. Навпаки, всі погляди були сповнені співчуття й цікавості

— Казимире Петровичу! — почувся схвильований голос сусідки Василька Ксені. — А мені дуже сподобалося те, що Василько написав. І я хочу знати, що далі…

— Дурні! — крикнув розлютовано вчитель, ляснувши лінійкою по столу. — Викиньте з голови всякі химери!

— А Жюль Верн писав про таке, — захищався Василько, шморгнувши носом. — Я давно читав його книжку «З гармати на Місяць»…

— Теж марення! Дурниці. Ще був у Росії такий Ціолковський — той навіть придумав ракету для польоту на Місяць! Ну й нічого, крім сміху, не вийшло. Всі вважали і вважають його божевільним!

Двері до класу раптом відчинилися, і на порозі з’явився незнайомий чоловік. Він був високий, поставний, молодий і гарний. Волосся вихрилось золотим пасмом над високим чолом, насмішкувато сяяли сині очі. Клас завмер. Казимир Петрович зробив запитливу міну.

— Перепрошую, — сказав незнайомий. — Я трохи слухав ваші висловлювання з приводу Ціолковського і Жюля Верна.

Для чого ви говорили так погано про видатних людей? Та ще в школі!..

— Хто ви такий? — спалахнув учитель. — Як ви смієте заходити під час уроку до класу?

— Смію, — лагідно посміхнувся незнайомий. — Я новий директор школи. А ви більше працювати не будете… доки не переглянете свої педагогічні погляди…

— Ви поплатитесь за сваволю! — вереснув Казимир Петрович. — Я буду скаржитись!..

— Будь ласка! А тепер ідіть!..

Вчитель, задихаючись від люті, схопив капелюх, палицю і прожогом вибіг з класу. Дзвінкий подих задоволення вихопився з десятка грудей. Учні явно схвалювали рішучі дії нового директора.

Наступний урок директор Степан Іванович провів сам. Він розповів учням про життя Ціолковського, про його самовіддану роботу для наступних поколінь.

— Мені сподобалося те, що ти написав, — сказав директор Василькові. — Тільки не для того Ціолковський та інші вчені працюють, щоб висаджувати на інші планети зрадників. Ні, діти! В інші світи полетять сміливі герої, які розкриють для людей нові таємниці, ще далі розсунуть неосяжні кордони науки, знайдуть нові чудові світи…

— І жити можна буде там, в іншому світі? — ледве чутно прошепотів Василько.

— Можна, — радісно ствердив Степан Іванович. — І хто знає, може, ще нашому поколінню судилося здійснити перші польоти. Ціолковський мріяв про це…

Василько слухав, розкривши рота. Значить, те, що він читав у книжках, не байки? І справжні вчені вже тепер працюють над створенням ракет. Йой, як добре, як чудово! Треба буде обов’язково знайти і прочитати книжки про Ціолковського.

Василько замріявся і не помітив, що учні вийшли з класу. Почулися легкі кроки. Хлопець отямився, здивовано озирнувся. Перед ним стояв новий директор. Він дружньо і ласкаво Дивився на учня.