Олесь Бердник - Стрiла Часу

— А ви знаєте… я теж не зовсім вірю!

— Ах так! Не вірите? Тоді знаєте що?.. Знаєте що…

— Що? Що ви хочете робити?

— А ось що! Я… полечу з ним… в той світ!

— Ви збожеволіли!

— Ні. Я вирішив!

— А якщо він не візьме вас?

— Зараз запитаю…

Не встиг Василь відкрити рота, як пролунала відповідь:

— Я згоден.

Василь зблід, обняв професора, випростався.

— Прощайте, Іване Ігнатовичу…

— Е-е, хлопче! А дипломна робота?

— Професоре! Про що ви говорите?

— Так, так! Я розумію… Але, чорт забери, чому ви один? Га?

- Іване Ігнатовичу! Я не розумію!

— Не розумієте? Так от… я теж хочу летіти… і переконатись, що я не сплю!

— А дружина, університет?..

— Послухайте, Василю… мовчіть краще! Університет знайде собі іншого викладача, а дружина…

- Іншого професора! — підхопив Василь.

— Вирішили? — почулося запитання чужинця.

Діжа і Василь здригнулися, мовчки перезирнулися, але за секунду пролунала одностайна відповідь:

— Так.

— Тоді роздягніться…

— Як? Зовсім? — зніяковів професор.

— А як же дід Данило? — схаменувся Василь. — Він же прийде сюди!

— Напишіть записку. Залиште на видному місці…

— Гаразд. Тільки я адресую не йому, а…

Професор вже нічого не чув. Він, соромливо щулячись, скинув штани, сорочку, труси і несміливо ввійшов до овального коридору.

А Василь, поклавши шматок паперу на пеньок, огризком олівця швидко-швидко виводив якісь каракулі. Закінчивши, він приколов папірець довгою шпичкою і теж хутко роздягнувся. Своє і професорське вбрання він поклав біля пенька.

Чужинець стояв біля кулі і схвально дивився на міцну постать Василя, тіло якого переливалося бронзою в промінні сонця. Очі людини Землі і космонавта зустрілися. Чужинець підбадьорливо посміхнувся. Василь востаннє озирнувся, немов хотів одним поглядом охопити і синє небо, і дерева, і килим ніжної трави з блакитними дзвіночками-квітами. Потім зайшов до прохолодного овального приміщення. Професор, ніяково затуляючись, стояв поряд.

— Сюди, — лаконічно сказав космонавт, відкриваючи вертикальні вузькі кабінки. В одну зайшов професор, у другу — Василь.

— Ще одне… останнє запитання, — озвався професор (голос у нього був якийсь заморожений). — Ми… повернемось назад… чи ні?

— Не знаю, — пролунала спокійна відповідь.

— Ага. Ясно… Дякую.

Отвір кабінки закрився. Василь відчув, як м’які, мов гумові, прозорі обійми стискують його, прилипають до всієї поверхні тіла.

— Пробач, Оксано, — прошепотів Василь. Він ще раз намагався розглядіти крізь стіни кулі обриси краєвиду, але туманна пелена застилала очі. Стало легко, легко… Могутня сила вхопила Василя, заколисала. Він ще бачив, як чужинець, роздягнувшись, увійшов до кабінки, як під ногами спалахнуло фіолетове полум’я. Ніжні музикальні акорди сколихнули, весь світ, кинули Василя в безодню.

Потім чорна безконечність поглинула все…

Я вдома. Мама дуже рада. Зібрала гостей повну хату, всяких дядьків, тіток та інших родичів. Пили горілку, співали пісні та хвалили мене. А за що, не знаю. Хвалити треба матір, яка вивчила мене, хоч самій було дуже тяжко…

Тепер сиджу при світлі лампочки одна. Мама спить. Вікно відчинене. До мене долинає пісня з вулиці і гудки пароплавів з Дніпра. І ще шепотіння вітру…

І знову вчувається мені голос… милий голос того хлопця, з яким я зустрілася на пароплаві вчора. Не можу забути нашої розмови. Він дуже схвилював мене, пробудив багато несподіваних думок. Чому я не пішла вчитися на астрономічний факультет? Адже в мені давно живе, зростає любов до цієї науки.

А втім, я не зовсім так думаю. Всі ж не можуть бути космонавтами та астрономами. Та цього й не потрібно. Моя спеціальність біолога, може, потрібна не менше. І тепер, і в майбутньому…

Мене більше схвилювала не спеціальність Василя, а його ставлення до своєї справи, його запал. Такі люди — це вже діти нової епохи, плоди людяності, інтелекту і сміливої думки.

Треба написати йому листа. Але куди? Він десь там, проти Трипілля… Ну й смішний…

Зараз ляжу спати і буду мріяти… В думці буду розмовляти з ним. І сни мої будуть приємними і легкими… До побачення, друже, до побачення, Василю, на сторінках щоденника…

Одіслала листа. Чи дійде? Треба вірити людям. Якщо в тобі є хороше, якщо ти сам зробиш щось, то чому те саме не зробить хтось? Чекатиму відповіді. Чи не накрутила я там чогось зайвого? Чи не сміятиметься він? Ні, не може бути…