Александр Богданов - Червона зоря

— Ви бачите, яке обличчя подарувала мені природа. — зауважив Менні. — Ви розумієте, що я мушу його ховати, уже хоча б для того, щоб не лякати людей, коли не згадувати про вимоги конспірації. Але вам уже доведеться призвичаюватись до моєї краси; інтереси справи вимагають, щоб ви чимало часу пробували в моєму товаристві.

Тут він прочинив двері до сусідньої кімнати і засвітив електрику. Це була простора зала. Посеред неї лежав невеличкий, досить широкий човник, збудований з металу й скла. Спереду борти його й дно були скляні зі сталевими ребрами; скло — на два сантиметри завтовшки — було, напевно, дуже міцне. Над носовими бортами, творячи гострий кут, стояли дві кришталеві дощечки, щоб розтинати повітря і укривати пасажирів від вітру в разі швидкого льоту. Машина містилася в середній частині човника, гвинт на три лопатки був ззаду. Перед човника і машину вкрито було тоненьким тентом на легеньких стальних стовпчиках, прироблених до металевих деталей скляних бортів. Все вкупі було тендітне, наче іграшка.

Менні сказав мені сісти на лавочку, загасив світло і прочинив велетенське вікно зали. Сам він сів спереду біли машини і викинув кілька мішків баласту, що лежали на дні човна. Потім він поклав руку на стерно. Човник захитався, поволі піднісся вгору і вилетів через прочинене вікно.

Я сидів як зачарований, не зважуючись ворухнутись. Свист гвинта голоснішав; холодне зимове повітря прохоплювалось під тент, приємно повіваючи мені на гаряче обличчя і безсило спиняючись перед моєю теплою одежею. Над нами переливчасто блимали тисячі зірок, внизу ж… через прозоре дно човника я бачив, як меншали чорні плями будинків та пливли в далечінь сліпучі крапки електричних ліхтарів. Низько-низько під нами сяяли кволим блакитно-білим світлом снігові поля. Спочатку не дуже, а потім усе ущипливіше завертілась мені голова; щоб спекатись цієї прикрості, я мусив закрити очі.

Дедалі свист гвинта й вітру все вищав, повітря гострішало, швидкість зростала. Незабаром вухо моє помітило тоненький, невпинний і дуже рівний сріблястий тон, — це бриніла, розтинаючи повітря, скляна стінка човника. Чудна музика опановувала свідомість, думки плутались і линули кудись геть, лишалося лише саме почуття стихійно легкого й вільного руху, що ніс далі й далі вперед, у безмежні простори.

— Чотири кілометри за хвилину, — обізвався Менні і я розкрив очі.

— Далеко ще? — запитав я.

— Їхати біля години, стоїмо на льоду одного озера.

Ми були на висоті кількох сот метрів і човник летів горизонтально, не знижуючись і не підносячись. Очі мої звикли до темряви і служили мені вже краще. Ми налітали на країну озер і гранітних скель. Ці скелі подекуди чорніли, вільні від снігу. Ліворуч позад нас лишалося снігове поле замерзлої затоки, праворуч — білі простори велетенського озера. Над цим мертвим зимовим краєвидом належало мені порвати зв’язки зі старою землею. І враз я відчув, — не вагання лише, а справжнє переконання, що це — розрив назавжди…

Через годину човник повагом спустився проміж скель у невеличкій бухті гірського озера перед темною будівлею, що стриміла посеред снігу. Ні вікон, ні дверей видно не було. Частина металічного панцира будівлі одсунулася набік, розкривши чорне устя, куди й заплив наш човник. Потім устя знову закрилося, після чого засяяла електрика, освітлюючи простору й довгу кімнату без меблів; на помості лежала купа мішків з баластом.

Менні припнув човник до спеціальних стовпчиків і прочинив одні з дверей. Ми вступили в довгий, напівосвітлений коридор. По обидва боки його були, очевидно, каюти. Менні завів мене в одну з них.

— Оце ваша. Влаштовуйтесь самі, я ж піду у машину. Побачимось завтра вранці.

Я був радий лишитися на самоті. Попри все зворушення від чудних подій цього вечору, втома помітно давала себе ночувати. Не доторкнувшись до поставленої на стіл їжі на вечерю, я загасив світло і ліг спати. Думки безглуздо плуталися в голові, переплигуючи з об’єкта на об’єкт найменш сподіваними способами. Я вперто примушував себе заснути, але з того довго нічого не виходило. Нарешті свідомість почала пригасати: перед очима зароїлися невиразні й розпливчасті образи, оточення попливло кудись геть, важкі мрії опанували мозок.

Низка снів завершилася гнітючим кошмаром. Я ніби стояв над краєм велетенського чорного провалля, на дні якого сяяли зорі: Менні непереможно тяг мене в те провалля, доводячи, що нема чого боятися сили ваги і що через кількасот літ падання ми опинимося на найближчій зорі. Я застогнав у нелюдській останній боротьбі і прокинувся.