Александр Богданов: Червона зоря

Він спинився, вичікуючи на відповідь. Я ж не знав, що мені й думати.

— Докази! — нарешті згадав я. — Ви обіцяли дати докази.

Менні витяг з кишені пляшку з якоюсь металічною рідиною, що нагадувала живе срібло. Але — дивна річ! — ця рідина, займаючи не більш третини пляшки, лежала не на денці її, а вгорі — біля горла і в самому горлі, аж до пробки. Менні повернув пляшку денцем до гори і рідина потекла до денця, себто просто вгору. Менні випустив пляшку з рук і вона лишилася в повітрі. Цьому важко було пойняти віри, але ж не можна було його ні збити, ні заперечити.

— Пляшка ця — звичайнісіньке скло, налито ж у неї рідини, котру тіла Сонячної системи відштовхують, — пояснив Менні. — Рідини налито якраз стільки, щоб вона врівноважувала пляшку; отже, всю сукупність позбавлено ваги. Чисто так само робимо ми й свої літаючі апарати: ми виготовляємо їх зі звичайних матеріалів, лише в середині містимо резервуар, куди наливаємо потрібну кількість «матерії негативного типу».

Після цього треба лише усій системі надати 6ажану швидкість руху. Для земних машин вживаються звичайні електричні мотори з лопатками; для міжпланетного ж руху цей спосіб, звичайно, не годиться і тут ми користуємось цілком іншим методом, про котрий я вам розкажу докладніше згодом.

Вагатися більше не доводилось.

— Які ж обмеження, окрім, звісно, обов’язковості таємниці, накладає на нових членів ваше товариство?

— Загалом беручи — майже ніяких. До особистого життя, чи громадської діяльності товаришів, коли вона не шкодить діяльності товариства в цілому, діла йому нема. Але ж одразу після вступу кожен мусить виконати якесь важливе й відповідальне доручення товариства. Таким чином, з одного боку, зміцнюється зв’язок нового члена з товариством, а з другого — вже на ділі з’ясовується рівень його здатностей і енергії.

— Значить, і мені дано буде таке доручення?

— Атож.

— Яке ж саме?

— Ви муситимете взяти участь в експедиції, що завтра великим етеронефом від’їздить на планету Марс.

— А чи ж довго триватиме ця експедиція?

— Цього вже я не скажу. Одна подорож забере цілих п’ять місяців. А можна й зовсім не повернутись.

— Та я це розумію і не про це й клопочуся. Але ж, бачите, на мені лежить революційна робота. Ви ж теж соціал-демократ, отже мусите розуміти моє вагання.

— Вибирайте самі. Ми гадаємо, що для закінчення вашої підготовки перерва в тій роботі потрібна. Доручення відкласти не можна. Відмова від нього — це відмова від усього.

Я замислився. Тепер, коли на кін боротьби виступають широкі маси, одному робітникові можна зникнути без найменшої шкоди для справи в цілому. До того ж, зникнути мав я лише на деякий час, а вернувшись до праці, я, зі своїми новими зв’язками, знанням і засобами, зможу посунути справу що краще. Я зважився.

— Коли ж мушу я від’їздити?

— Зараз, зі мною.

— А ви дасте мені дві години, щоб сповістити товаришів? Мене вже завтра ж треба замістити в районі.

— Це вже майже зроблено. Сьогодні прибув, утікши з Півдня, Андрій. Я попередив його, що ви можете виїхати, і він охоче згодився вас заступити. Чекаючи тут на вас, я написав йому на всяк випадок листа з докладними вказівками. Ми можемо завезти йому цього листа по дорозі.

Більше балакати не було про що. Я швидко знищив зайві папери, написав записку господині помешкання і почав одягатися. Менні вже був готовий.

— Ну, ходімо. З цієї хвилі я ваш бранець.

— Ви мій товариш! — відповів Менні.

Менні жив на п’ятому поверсі великого будинку, що відокремлено стримів посеред низеньких будівель одного з передмість столиці. Не зустрів нас ніхто. По кімнатах було порожньо і в яскравому світлі електричних світильників ця порожнеча видавалась особливо похмурою й неприродною. У третій кімнаті Менні спинився.

— Тут, — вказав він на двері четвертої кімнати, — держу я повітряний човник, котрим ми зараз поїдемо до великого етеронефа. Але спочатку я мушу трішечки перетворитися. В цій машкарі мені було б важко керувати човником.

Він розстібнув комір і зняв з себе вкупі з окулярами ту навдивовижу дотепно зроблену машкару, про котру я, та й усі інші, думав до цієї хвилі, що це його обличчя. Мене просто приголомшило те, що я одночасно побачив. Очі в Менні були напрочуд великі, якими ніколи в світі не бувають очі людські. Зіниці були надмірно широкі, навіть порівнюючи до величини самих очей, від чого вираз їхній був аж трохи здатний навіяти жах. Верхня частина голови була така широка, як було треба, щоб умістилися такі очі. Нижня ж, навпаки, була порівняно мала і цілковито безборода й безвуса. Все вкупі творило враження надмірної оригінальності, майже каліцтва, але не карикатури.