Александр Богданов - Червона зоря

Листа було написано на моїй рідній мові, котрої так добре навчилась моя Нетті. Ось що я там прочитав:

« Мій Ленні! Я ніколи не говорила з тобою про мої старі особисті зв’язки. Але не тому це було, що я хотіла ховатись від тебе з чимось із мого життя. Я глибоко довіряю твоїй світлій голові і твоєму шляхетному серцю: я певна, що які б не були чужі й незвичні для тебе деякі з наших життєвих відносин, ти насамкінець завжди зумієш добре зрозуміти і щиро їх оцінити.

Та мені страшно було одного… Після хвороби ти швидко набував сил для роботи, але та душевна рівновага, від котрої кожної хвилини і поруч із будь-яким враженням залежить панування над собою в словах і вчинках, — вернулась до тебе ще не зовсім. Коли б під впливом моменту і первісткових сил минулого, що завжди приховані в глибинах людської душі, ти хоч на хвилину виявив би до мене, як до жінки, те негарне ставлення, що виросло у вас із насильства й рабства, і тепер панує по всьому вашому старому світі. — ти б ніколи не подарував би собі цього. Так, любий мій, я знаю, ти суворий, часто навіть невблаганно жорстокий до самого себе, — ти надбав цієї вдачі з вашої суворої школи, вічної боротьби земного світу: і одна хвилина негарного, хворобливого пориву назавжди лишилася б темною плямою на нашім коханні.

Мій Ленні! Я хочу й можу тебе заспокоїти. Хай спить і ніколи не прокидається в душі твоїй зле почуття, котре з коханням до людини поєднує також турботу за живу власність. У мене не буде інших особистих зв’язків. Мені не тяжко запевнено обіцяти тобі це, бо перед моїм коханням до тебе, перед жагучим бажанням допомогти тобі у твоїм величнім життєвім завданні — все інше стає лише нікчемною дрібницею. Я люблю тебе не лише як дружина, я люблю тебе і як мати, котра веде свою дитину в нове й чуже їй життя, повне зусиль і небезпек. Ця любов дужча й глибша за будь-яку, яка лише може бути у людини до людини. І тому в моїй обіцянці нема жодної жертви.

До побачення, моя дорога, люба дитино.

Коли я дочитав листа, Нелла допитливо звела на мене очі.

— Ви мали рацію. — сказав я і поцілував її в руку.

Від цього епізоду лишилося мені на душі почуття глибокого сорому. Ще болючіше, ніж перше, став я відчувати зверхність марсіан наді мною і на фабриці, і в усіх інших з ними зносинах. Безперечно, я навіть перебільшував цю зверхність і свою нікчемність. В їхній доброзичливості до мене і в їхньому піклуванні про мене почав я добачати відблиск напівпогордливої поблажливості, а в їхній обережній стриманості — приховану огиду до нижчої істоти. Що далі, то гірше міг я розуміти справу відносно всього цього.

В усіх інших відношеннях думка лишалася ясною і тепер вона особливо вперто силкувалася поповнити порожні місця, пов’язані з від’їздом Нетті. Дужче, ніж будь-коли, був я тепер переконаний, що для участі Нетті в тій експедиції мусили бути ще невідомі мені мотиви, сильніші й поважніші за ті, що мені було нею дано. Новий доказ любові Нетті і тої великої ваги, котру вона надавала моїй ролі в праці зближення двох наших світів, знову доводили мені те, що без виключних причин вона не зважилася б на довший час покинути мене самого серед глибин, мілин і підводного каміння океану чужого мені життя, краще за мене розуміючи своїм світлим розумом, які небезпеки мені тут загрожують. Було тут щось, чого я не знав, але відносно чого був певний, що воно має якесь поважне до мене відношення. І треба було з’ясувати це щось за яку-будь ціну.

Я вирішив достукатися правди шляхом систематичних досліджень. Пригадуючи декотрі випадкові натяки, що несамохіть інколи злітали з уст Нетті, занепокоєний вираз, котрий я дуже часто помічав на її обличчі, коли побіч мене розпочиналася розмова про колоніальні експедиції, я дійшов до висновку, що Нетті зважилась на нашу розлуку не тоді, коли мені про це сказала, а вже давно, не пізніше перших днів нашого одруження. Отже, мотиви треба було шукати біля цього часу. Але де ж саме їх шукати?

Вони могли мати зв’язок або з особистими справами Нетті, або ж із походженням, характером і значенням самої експедиції. Перше після листа Нетті видавалося мені цілком неправдоподібним. Отже, треба було скерувати пошуки в інший бік і почати з того, щоб якнайкраще з’ясувати собі історію народження цієї експедиції.

Само собою розуміється, експедицію цю ухвалено було «колоніальною групою»: так звалася спілка робітників, що брали активну участь в організації міжпланетних подорожей, разом з представниками центральної статистики та заводів, що роблять етеронефи і взагалі постачають усі необхідні засоби для цих подорожей. Я знав, що останній з’їзд цієї «колоніальної групи» відбувся якраз за час моєї хвороби. Менні й Нетті брали у з’їзді участь. Я тоді вже одужував, мені було сумно без Нетті і я теж хотів був відвідати цей з’їзд, але Нетті сказала, що для мого здоров’я це було б річчю небезпечною. То чи не полягала та «небезпека» в чомусь такому, чого мені не слід було знати? Виходило отже, що треба було добути докладні протоколи з’їзду і прочитати все, що могло мати стосунок до мого питання.