Александр Богданов - Червона зоря

Чому ж я, цього світу не по своїй охоті Колумб, чому ж я не почуваю ні радощів, ні гордості, ні навіть того заспокоєння, котре мусив би викликати твердий беріг, після довгої подорожі океаном невловимого?

Події майбутнього вже кидають свою тінь на сучасне…

Лишилося останніх дві години. Скоро ми вступимо в атмосферу. Серце починає люто калатати, я не можу більше дивитися і йду до своєї каюти. Менні йде за мною.

Він починає мені говорити — не про сучасне, а про минуле, про далеку Землю там, угорі.

— Ви мусите ще туди повернутися, коли впораєтесь зі своїм завданням, — каже він мені і його слова дзвенять для мене, як ніжне нагадування про мужність.

Ми міркуємо про це завдання, про його необхідність і труднощі. Час минає для мене непомітно.

Нетті дивиться на хронометр.

— Приїхали, ходімо до них! — закликає він.

Етеронеф спинився. Одсовуються широкі металічні двері, свіже повітря лине всередину. Чисте, зеленкувато-синє небо над нами, юрби народу навкруги нас.

Менні й Стерні виходять перші. Вони несуть на руках прозору труну, де лежить задубіле тіло втраченого товариша — Летти.

За ними виходять інші. Я з Нетті виходжу останнім і ми вкупі, плече в плече, йдемо через кількатисячну юрбу людей, подібних до нього…

На перші часи оселився я у Менні, в фабричному містечку, центром і душею котрого була велика хімічна лабораторія, збудована глибоко під землею. Надземна частина містечка лежала серед парку, розкидана по площі в десяток квадратових кілометрів: тут було кілька сот жител робітників лабораторії, великий Палац Зборів, Споживча Комора — щось подібне до універсальної крамниці, і Станція Сполучень, що зв’язує хімічне містечко з рештою світу. Менні був тут керівником усіх робіт і жив поблизу громадських будинків, поруч великого спуску до лабораторії.

Перше, що мене найбільше вразило в природі Марса і до чого мені найважче було звикнути, — це був червоний колір його рослин. Матерія, що їх так забарвлює, складом своїм дуже наближається до хлорофілу земних рослин і виконує аналогічну йому роль у життєвій економії природи: створює тканину рослин з вуглекислоти повітря, використовуючи енергію сонячного проміння.

Уважний Нетті пропонував мені носити спеціальні окуляри, щоб уникнути незвичного роздратування очей. Але я відмовився.

— Це колір нашого соціалістичного прапора, — відказав я. — Мушу ж я звикнути до вашої соціалістичної природи?

— Коли так, то треба визнати, що соціалізм є і в земній флорі, хоч і в прихованому стані, — зауважив Менні. — Листя земних рослин мають також і червоний полиск, — його лише замасковано сильнішим зеленим. Досить надіти окуляри зі скла, що цілком затримує зелене проміння, а вільно пропускає червоне, то й ваші гаї й степи стануть червоні, як і в нас.

Я не можу витрачати час і місце на те, щоб малювати своєрідні форми рослин і звірів на Марсі, його атмосферу — чисту, прозору й рідку, але багату на кисень, чи його небо — глибоке й темне, зеленкуватого кольору, зі схудлим сонцем і малесенькими місяцями, з двома яскравими вечірніми чи ранішніми зорями — Венерою й Землею. Все це — чудне й чуже тоді, прекрасне й дороге мені тепер, коли я про нього лише згадую. — до суті мого оповідання стосується не так тісно. Люди й їхні відносини — ось що має для мене найбільшу вагу. А в усіх тих казкових обставинах саме вони були чимось найбільш фантастичним, найбільш загадковим.

Менні лив у невеличкому будинкові на два поверхи що архітектурою своєю не різнився від інших. Оригінальною прикметою цієї архітектури був прозорий дах з кількох великих шибок блакитного скла. Просто під цим дахом містилася спальня і кімната для розмов з приятелями. Години свого відпочинку марсіани завжди перебувають під блакитним освітленням, що заспокоює їх, і не бачать нічого неприємного в тім лиховіснім для нашого ока полискові, котрий це освітлення надає людському обличчю.

Всі кімнати для роботи — кабінет, лабораторія та комунікаційна — містилися в нижньому поверсі, великі вікна котрого вільно пропускали хвилі подразнюючого червоного світла, відкидуваного яскравим листям дерев парку. Це світло, котре в мене на початку викликало тривожний і неуважливий настрій, лише підбадьорює марсіан за роботою.

У кабінеті Менні було багато книг і різних приладів для письма, від звичайних олівців до самописного фонографа. Останній апарат являє з себе складний механізм, котрий, приймаючи чітко вимовлені слова на фонограму, одночасно приводить у рух і частини друкувальної машинки. Фонограма від цього не псується і з неї можна користуватись так само вільно, як і з друкованого її «перекладу», що кому до вподоби.