Артур Кларк - Пісні далекої Землі

Житло Леонідасів, у якому зараз мешкали Мірісса, Кумар та Брант, являло собою великий, кільцевої форми будинок, — родинне гніздо, де прожили вже шість поколінь. Будинок був високий, хоч одноповерховий, як більшість у Тарні, і містив усередині покритий травою патіо діаметром метрів із тридцять. У самому центрі його був невеличкий ставок з крихітним острівцем, до якого вів мальовничий дерев’яний місток. На острові стояло єдине пальмове дерево, на перший погляд, досить миршаве.

— Вони змушені весь час замінювати його, — пояснив Брант вибачливим тоном. — Декотрі з земних рослин приживаються тут цілком добре, але інші тільки нидіють попри всі хімічні добрива, які вживаємо. Аналогічну проблему маємо з рибами, яких хотіли тут розводити. В прісноводних ставках усе, ясна річ, іде чудово, але для них у нас замало місця. І як же гірко усвідомлювати, що маємо тут у мільйон разів більший океан, але використовувати його до ладу ще не вміємо.

Як на Лорена особисто, то Брант Фальконер був людина нуднувата, особливо коли починав говорити про море; Однак мусив визнати, ця тема була набагато безпечніша, ніж інша — про Міріссу, яка на цей час уже позбавилася Лестера і вітала новоприбулих гостей.

Чи могло йому колись бодай наснитися, питав Лорен сам себе, що потрапить у подібне становище? Він був закоханий раніше, але спогади, ба навіть імена, було, на щастя, стерто з пам’яті тими вичищувальними програмами, яким усі вони піддавалися, перед тим як залишити Сонячну систему. І він не стане навіть намагатися пригадати їх: навіщо роз’ятрювати себе образами того минулого, яке остаточно знищено?

Навіть риси Кітані розпливалися в його уяві, хоч її обличчя він лише тиждень тому бачив у відсіку для сплячих. Вона була часткою того майбутнього, яке вони разом планували, але яке може й не здійснитися. А Мірісса була тут і тепер — сповнена сміху й життєвих сил, а не заморожена на півтисячолітній сон. Завдяки їй він знов відчув свою цілісність, з радістю усвідомлюючи, що нервове виснаження Останніх Днів не забрало навіки його молодість.

Кожного разу, коли вони були разом, Лорен відчував напругу, яка нагадувала йому, що він знову мужчина; і доти, доки ця напруга не зніметься, він е знатиме спокою й навіть не зможе плідно працювати. Бувало, що образ Мірісси накладався в нього перед очима на плани й графіки, що стосувалися проекту в Мангровій бухті, і він мусив давати комп’ютерові команду «Пауза», перед тим, як поновити з ним спілкування. Й отак кілька годин перебувати поруч неї, не маючи змоги на більше, ніж обмін ґречними банальностями, було для нього справжньою мукою.

На радість Лоренові, Брант несподівано вибачився й кудись помчав. Про причину Лорен дізнався досить швидко.

— Капітан-лейтенанте Лоренсон! — проголосила мер Уолдрон. — Я сподіваюсь, до Тарни ви не маєте претензій.

Лорен подумки застогнав. Він знав, що має бути ввічливим до мера, але світські люб’язності ніколи не були його сильною стороною.

— Що ви, дякую. Здається, ви ще не знайомі з цими джентльменами.

І він звернувся через патіо — набагато голосніше, ніж було потрібно, — до гурту своїх колег, що тільки-но прибули. На щастя, всі вони були лейтенанти; хоч і поза службою ранг зберігав свою силу, а він ніколи не вагався, щоб ним скористатися.

— Мер Уолдрон, рекомендую вам лейтенанта Флетчера — ти спустився вперше, чи не так, Оуене? Лейтенант Вернер Нга, лейтенант Ранжіт Вінсон, лейтенант Карл Бозлі…

Завжди тримаються вкупі, подумав він, як то властиво марсіанам. Що ж, це робило з них чудову мішень, а молодики були, як на підбір, ставні. Тож, коли він, здійснюючи свій стратегічний план, пішов, мер, здавалося, цього не помітила.

Дорін Чанг воліла б узяти інтерв’ю в капітана, але той зробив лише символічний візит — з’явився, вихилив одну чарочку, вибачився перед господарями й зник.

— Чому він відмовив мені? — спитала вона в Келдора, який не мав куди поспішати й наговорив уже аудіо та відеозаписів на декілька днів.

— Капітан Сірдар Бей, — пояснив він, — має привілейований статус. На відміну од нас усіх, він не зобов’язаний щось пояснювати чи вибачатися.

— У вашому голосі я чую нотки сарказму, — зауважила зірка-репортер Талассіанської телерадіокорпорації.

— Це не навмисно. Я вельми пишаюся капітаном і навіть приймаю його думку щодо мене — з деякими застереженнями, звичайно. Е… ви що, записуєте?

— Зараз — ні. Надто багато фонового шуму.

— Ваше щастя, що я така довірлива людина, бо жодного способу перевірити ваші слова не маю.