Адріан Кащенко - Оповідання про славне Військо Запорізьке низове

Тоді Сірко попросив посла сказать про діло. Той хотів одкласти все на завтра, але, примушений Сірком говорити, мовив:

- Відомо вам, що великий государ вас, отамана і все Військо Низове, держав у своїй милості й жалуванням дарував і тепер жалує, наказував нам під час походу бусурманів на Чигирин іти зі своїм військом проти ворогів, а ви не тільки не пішли під Чигирин, а навіть коли кримський хан тікав до Дніпра, не вдарили на нього. Через що так вчинили?

На цю промову, переказуючи скорочено, Сірко одповів так: “Під Чигирин ми не ходили через те, що війська на Січі було обмаль, та ще й через те, що турки й татари мали думку раніше, ніж на Чигирин, іти на Січ, та, добувши її й зміцнивши, засісти в ній. Та й через те ми змирилися з ханом, щоб тим часом продати йому татарських бранців та щоб козакам було вільно виходити на море й на річки по рибу. Кілька разів писали ми Івану Самойловичу, щоб пустив із міст до нас козаків та припасу прислав нам, а гетьман і козаків не пустив і запасу не дав, через що запорожці змушені були харчуватися самою тільки рибою; коли ж ми змирилися з ханом, то за татар беремо великий викуп і по сіль у Прогної без перешкоди ходимо; якби ж ми з ханом не замирилися, то всі померли б з безхліб'я. Б'ємо чолом великому царю, щоб наказав гетьману прислати Полтавський полк, тоді ми по весні, як тільки припаси пришлете нам, розмиримося з ханом і підемо на Крим війною”.

Проте всі звинувачення Сірка у зраді цареві треба вважати цілком безпідставними, бо за два місяці після того він уже сповістив Самойловича й царя про те, що турки й татари лаштують новий похід на Україну, а на початку літа, коли турки й татари вже йшли на Чигирин, Сірко виплив із товариством байдаками в лиман і біля устя річки Корабельної атакував і потопив кілька турецьких галер, що везли припас війську, а після того поплив у річку Буг і спалив там збудований турками міст, зруйнував заставу й, погромивши бусурманів, визволив чимало невольників, а декілька татарських загонів примусив повернутись у Крим.

Все-таки шкода, що завдав її туркам Сірко, не спинила їх - влітку вони оточили Чигирин і почали брати його штурмом. Самойлович та Ромодановський хоч і перейшли через Дніпро й навіть пробилися до міста, але не насміли вдарити на турків усією силою, й бусурмани після кривавого бою з колишнім Середнянським полком Дорошенка опанували нижнім містом. Після того Ромодановський звелів підпалити Чигирин з усіх боків, висадити в повітря верхнє місто й замок порохом, 12 серпня залишив разом із Самойловичем Чигирин, зник за Дніпром; тоді турки докінчили руїну столиці гетьманів Богдана Хмельницького та Дорошенка й вирізали тут усю людність до ноги. Покінчивши з Чигирином, турки кинулись на Канів та інші міста Чигиринщини. Жахнувшись із долі Чигирина, люди почали тікати за Дніпро, покидаючи своє добро й господарство. Самойлович сприяв тому, щоб Правобережжя стало пустелею; і хто не втік за Дніпро своєю волею, тих він видворяв силою з осель і переганяв на східний бік Дніпра у свою Гетьманщину.

Ту нещасливу годину, той “Згін”, коли батьки втратили дітей, а діти - батьків, довго пам'ятали українські люди, згадуючи те навіть у піснях:

Звістка про зруйнування Чигирина, Канева й інших правобережних міст тяжко вразила Військо Запорозьке, а найдужче старого кошового отамана Сірка. Іван Дмитрович був щирий син своєї неньки України. Він любив рідний край дужче за власне життя; за нього увесь вік воював, за нього не знав ні спочинку, ні покою, за нього легковажив життям. Він мріяв бачити вільними і ні від кого не залежними не тільки Запорожжя, а й усю Україну й завжди ставав ворогом того, хто хотів накласти руки на волю людей або поступався його правами, як Брюховецький та Самойлович. З усіх державців, що були сусідами України, він віддавав перевагу російському цареві, як одновірному, і, справді, служив йому чесно, а проте не хотів поступитися найменшою крихтою прав Запорожжя й України, добутих мечем за часів Богдана Хмельницького. Він любив Дорошенка, бо той теж боронив права України, а якщо Сірко коли й ставився до нього неприхильне, то тільки тоді, коли Дорошенко дозволяв уступати на Україну війську одвічних ворогів - бусурманів. Він умовив Дорошенка відцуратись протекції султана й покластися на оборону царя, і ось тепер, коли російське військо так легко, майже без бою, віддало Правобережжя на поталу туркам, Сірко почув себе винним у цій події - винним і перед Дорошенком, що пішов у неволю, й перед сплюндрованою Україною. Це почування насіло на нього важким тягарем і за рік звело лицаря в домовину.